Православ'я на Галичині ХХ ст.: проблеми і перспективи

Національний університет «Острозька академія»

Курсова робота на тему:

«Православ'я на Галичині ХХ ст.: проблеми і перспективи»

Виконала:

студентка гуманітарного ф-ту

групи Р-31

Гуцалюк Ю.С.

Перевірив:

Кукурудза А.Р.

Острог - 2008

Зміст

РОЗДІЛ І. Становище православ'я в другій половині 90-х років ХХ ст.

1.1. Характеристика РПЦ з кінця Радянського Союзу

1.2. Відновлення греко-католицької церкви, її конфлікт з православ`ям

1.3 Відновлення української автокефальної церкви

ІІ. Автокефалізаційні процеси православ'я в незалежній Україні

2.1 Поява Київського патріархату

2.2. Протистояння Київського патріархату з Греко-католицькою церквою

2.3. Конфлікти Київського патріархату з УАПЦ

ІІІ. Структура, конфлікти та розвиток православних церков в Галичині

3.1. Існування УАПЦ

3.2 Сучасний стан Київського патріархату в Галичині з 1996 р.

3.3. Андрей Шептицький - глава Української Церкви Митрополит Галицький, Архиєпископ Львівський

Вступ

Галичина - особливий регіон України. Вважається, що до її складу входять нинішні Львівська, Івано-Франківська і більша частина Тернопільської областей.

Цей регіон має ряд специфічних особливостей, зокрема, в релігійному плані. Якщо в більшості регіонів України переважає православ'я, то в Галичині домінуючою є греко-католицька церква (офіційна назва - Українська Католицька Церква). Саме ця церква забезпечує відносно вищу релігійність галичан і їхню зорієнтованість на західноєвропейські культурно-релігійні цінності.

Греко-католицька церква не лише визначає специфіку регіону. Вона також служить своєрідним відображенням ментальних особливостей галичан як одного із українських субетносів.

Не дивно, що в свідомості багатьох наших сучасників Галичина виступає як “уніатський регіон”, населення якого твердо дотримується греко-католицької орієнтації. І чомусь забувається, що саме галицькі православні єпископи (Львівський Гедеон Балабан та Перемишлянський Михайло Копистенський) не взяли участь у Брестському уніатському соборі 1596 р. й не визнали його рішень. Майже сто років після закінчення цього собору галицькі українці в основній своїй масі залишалися православними.

У продовж тривалого періоду релігійно-церковне життя в Україні перебуває у надзвичайно динамічному стані, який не може однозначно означуватися як поступальний розвиток. На жаль він характеризується не лише бурхливим зростанням мережі релігійних організацій та позитивними змінами у ставленні людей до духовно-релігійних цінностей, але й затяжним, принизливим міжцерковним конфліктом.

Проблема нормалізації релігійного життя в Україні непроста. Існуючі негаразди тисячами ниток пов'язані з іншими сферами життя суспільства, становлячи собою комплекс надзвичайно делікатних проблем, розв'язання яких вимагає фахової підготовки, громадської активності і життєвої мудрості від усіх, хто до них причетний.

Майже третину релігійних організацій зареєстровано в Галичині. Це відбиває відмінності в релігійних потребах населення різних регіонів України: Церква і все, що з нею пов'язане, залишається для заходу країни невід'ємною складовою способу і життя і системи соціальної комунікації. Для сходу церква значною мірою ці функції втратила.

Актуальність теми зумовлена залежністю церковно-релігійного життя від політики держави, що деформувала релігійну свідомість. Сучасні церковно-релігійні процеси в незалежній Україні фактично є якщо не продовженням, то своєрідною рефлексією в нових умовах інституалізаційно - конфесійних трансформацій ХІХ і середина ХХ ст. В нашій роботі виявлені й синтезовані ті особливості і тенденції, які нині мають місце в церковному і національному житті незалежної України.

Метою курсової роботи є дослідження розвитку православ'я безпосередньо на Галичині у ХХ ст. з'ясувати перспективи православ'я та проблеми. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

- показати становище православ'я в другій половині 90-х років ХХ ст., та автокефалізаційні процеси в православ'ї в незалежній Україні, акцентуючи увагу безпосередньо на території Галичині;

- з'ясувати появу Київського Патріархату та протистояння з греко-католицькою церквою;

- дослідити структуру, конфлікти та розвиток православних церков в Галичині. Зокрема дослідити сучасний стан Київського Патріархату в Галичині з 1996 року;

- розглянути діяльність Московського Патріархату в Галичині, його парафії та структуру.

Об'єктом дослідження є процес розвитку православ'я на Галичині у ХХ ст.

Предметом є вивчення проблем і перспектив православ'я у цей період.

Хронологічними рамками роботи є: 20-90 роки ХХ ст.

Географічні межі:

Практичне значення роботи: фактичний матеріал і висновки курсової роботи можуть бути використані при підготовці до семінарських занять з історії, круглих столів, дискусійних клубів.

Стан наукової розробки проблеми:

РОЗДІЛ І. Становище православ'я в другій половині 90-х років

ХХ ст.

1.1. Характеристика РПЦ з кінця Радянського Союзу. Відновлення греко-католицької церкви, її конфлікт з православ`ям

Українська католицька церква, утворена на Берестейському церковному соборі 1596 внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського. Первісна назва церкви - уніатська. З 1774 церкву називали Греко-католицька церква, а вірних - греко-католиками. У 1930 роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше - Руська греко-католицька церква), а пізніше-Українська католицька церква. Ця назва з 1960 років вживається в офіційних документах Ватикану.

Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Фло0рентійським собором 1439, при збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з'єднаної Київської (уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.

Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була ліквідована.

Греко-Католицьку церкву було ліквідовано наступними шляхами:

1. Терор серед населення, залякування віруючих шляхом «вивчення настроїв серед населення».

2. Арешти духовенства. Офіційно ця кампанія називалася не інакше, як «перевиховання» духовенства і «заспокоєння» віруючих.

3. Створення так званої «ініціативної групи» з возз'єднання» УГКЦ з РПЦ на чолі з Г. Костельником, М. Мельником, А. Пельвецьким.

4. Скликання Львівського собору, на якому було фактично заперечено Берестейську унію 1596 р., таким чином було припинено офіційну діяльність УГКЦ.

5. Ліквідація греко-католицьких монастирів, шкіл.

6. Ліквідація УГКЦ на Закарпатті.

11.4.1945 заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки "Ініціативна група" на чолі з Г. Костельником була визнана "єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ". 8-10.3.1946 у Львові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596 і "возз'єднання" УГКЦ з Російською православною церквою (див. Львівський собор 1946). 28.8.1949 на регіональному релігійному з'їзді у Мукачеві таким самим чином проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський собор був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка "Східні Церкви" від 15.12.1958). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Близько тисячі греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув'язнення або депортовано. Більше 200 священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.

З початку 1950-х рр. церква почала поступово виходити із кризи. Активізувалася нелегальна діяльність «невозз'єднаного» духовенства, відновлювалася діяльність нелегальних структур Греко-Католицької церкви. Тим самим почалася нова сторінка діяльності Української Греко-Католицької церкви.

У 1956 р. М.Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ'я, таємно повертатись до УГКЦ через накладання епітимії. Після смерті єпископа Чарнецького його наступником було обрано ігумена редемптористів В. Величковського. У 1963 з ув'язнення звільнено митрополита Й. Сліпого, 4 лютого йому дозволили виїхати на Другий Ватиканський собор. У лютому 1963 Й. Сліпий у Московському готелі таємно передав свої повноваження з особливою відповідальністю за Львівську єпархію єпископу Величковському (виконував до свого арешту в 1969). У лютому 1972 (перед виїздом за межі СРСР) Й.Сліпий передав свої повноваження єпископу В. Стернюкові. Для Івано-Франківської єпархії таємно було рукоположено в 1968 о.Софрона Дмитерка. Апостольським адміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії у 1983 став Іван Семедій.

З переїздом за кордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація роз'єднаних діаспорних греко-католицьких парохій в єдину помісну церкву. Після смерті патріарха Йосифа (1984) Верховним архієпископом УГКЦ став Іван Мирослав Любачівський (з 1985 - кардинал).

У кінці1980-х років розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних церков. 4.8.1987 у Львові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла та тодішнього керівника СРСР М.Горбачева про вихід греко-католиків України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за легалізацію УГКЦ в Україні. Протягом 1989-90 відбувалися масові віча, пікетування, голодівки в краю і в Москві з вимогою визнання офіційного статусу Української католицької церкви в Україні. У грудні 1989 уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльність УГКЦ в Україні. 20.3.1991 патріарх УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський повернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові.

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих.

За статистичними даними Державного Комітету у справах релігій в Україні, станом на 1 січня 2004 року Українська Греко-Католицька Церква нараховує:

Громад	Монастирів	Навчальних закладів	Священно-служителів	Неділь-них шкіл	Періодичних видань	Культо-вих споруд
3328/12	92 (1134 ченців і черниць)	13 (1385/196 слухачі)	2051	1132	27	2721 (будується 306)

Очолює УГКЦ Верховний Архиєпископ, Митрополит Львівський і Галицький, єпископ Кам'янець-Подільський Кардинал Любомир Гузар.

У Римі постійно перебуває Прокуратор Верховного Архиєпископа - Владика Гліб Лончина.

Упродовж 1989-2003 рр. відбулось тринадцять Синодів Єпископів та три сесії Патріаршого Собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової євангелізації (1996 р.), друга - ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 р.), а третя - соціальним проблемам українського суспільства, зокрема проблемам абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.) .

Після виходу з підпілля, в період з 1989 до 1992 року, греко-католики України належали до трьох єпархій - Львівської, Івано-Франківської та Мукачівської. На Синоді Єпископів, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було визначено новий територіальний устрій, згідно з яким кількість єпархій збільшилась на чотири: Тернопільську, Зборівську, Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку. Окремий статус отримав Києво-Вишгородський екзархат, який охоплює територію поза Галичиною, Закарпаттям і Буковиною.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії - Стрийську і Сокальську - та реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.

Із листопада 2000 р. юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів підлягає вся Україна.

У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського eкзархату.

28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату.

Верховне архиєпископство в україні поділено на такі єпархії та екзархії:

1. Львівська архиєпархія , яку очолює Верховний Архиєпископ Любомир Кардинал Гузар;

2. Івано-Франківська єпархія - Єпарх Владика Софрон Мудрий;

3. Коломийсько-Чернівецька єпархія - Єпарх Владика Павло Василик;

4. Самбірсько-Дрогобицька єпархія - Єпарх Владика Юліан Вороновський;

5. Тернопільсько-Зборівська єпархія - Єпарх Владика Михаїл Сабрига;

6. Бучацька єпархія - Єпарх Владика Іриней Білик;

7. Стрийська єпархія - Єпарх Владика Юліан Ґбур;

8. Сокальська єпархія - Єпарх Владика Михаїл Колтун;

9. Києво-Вишгородський екзарахат - Екзарх Владика Василь Медвіт;

10. Донецько-Харківський екзарахат - Екзарх Владика Степан Меньок;

11. Одесько-Кримський екзархат - Екзарх Владика Василь Івасюк.

Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівською єпархією з осідком в Ужгороді керує Владика Мілан Шашік.

Поза межами України до верховного архиєпископства входять:

· у Польщі Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, яка нараховує понад 100 парафій. Число вірних перевищує 300 тисяч. До її складу входять Перемишльсько-Варшавська архиєпархія та Вроцлавсько-Ґданська єпархія;

· у Західній Європі три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії;

· у Північній Америці дві греко-католицькі митрополії:

· США - Філадельфійська митрополія, яка складається з чотирьох єпархій: у Філадельфії, Пармі, Чикаґо і Стемфорді;

· Канада - Вінніпеґська митрополія, яка складається з п'яти єпархій: у Вінніпегу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто.

Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига і Даугавпілс), Естонії (Таллінн), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.

У діаспорі діють Апостольські Екзархати Німеччини, Франції, Великобританії, Чехії, 5 єпархій у Канаді (Вінніпезька Архієпархія, Едмонтонська, єпархії Торонто, Сакстауна і Нью-Вестмінстера), 4 єпархії у США (святого о.Миколая в Чикаго, Стемфорді, св. Йосафата у Пармі і Філадельфійська Митрополича Архієпархія), єпархія українців католиків в Австралії, Новій Зеландії і Океанії, св. Покрови Буенос-Айреса в Аргентині, Куритибська св.Івана Хрестителя в Бразилії, Гайдудорська в Угорщині, Пряшівська в Словаччині, Криживецький єпископат у Хорватії, вікаріат єпархії Бая Маре в Румунії, прокураторія в Італії, Перемисько-Варшавська митрополія в Польщі і підпорядкована їй Вроцлавсько-Гданська єпархія.

Отже, проблема українського православ`я постає як опосередковане, однак цілком адекватне відбиття загальноукраїнської та соціокультурної ситуації, стану національної самосвідомості, глибини регіональних відмінностей тощо. Для православного середовища на заході України самочинне проголошення автокефалії стало єдиною реальною відповіддю на вимогу чіткої ідентифікації з боку національно-політичного руху, а також- на виклик бурхливої розбудови УГКЦ. ля центру ця ідея могла б виявитися привабливою за умов послідовної, гнучкої і розумної праці, однак виявилася девальвованою внаслідок спроб форсувати події, що супроводжувалися міжцерковними зіткненнями. Зрештою, для південно- і східноукраїнської свідомості, де ще далеко не завжди диференціюється “російське” і “українське” - ця ідея виявляється, значною мірою, неприйнятною. До цього слід додати консерватизм церковної свідомості. заполітизованість релігійного життя і граничну незацікавленість Московського Патріархату в автокефалії православних в Україні.

ІІ. Автокефалізаційні процеси православ'я в незалежній Україні

2.1 Поява Київського патріархату

У Києві 22 травня 1992 року відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ`я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року вже почалися переговори про об`єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.

25 - 26 червня 1992 року в Києві у резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський православний Собор, що об`єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної церкви ( Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву - Українську Православну Церкву Київського патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Так було створено Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Патріархату став став Статут УАПЦ з відповідними доповненнями.

10 липня 1992 р. Статут УПЦ Київського Патріархату був зареєстрований органами державної влади України [437]

1 - 6 липня 1992 року делегація Української православної Церкви Київського Патріархату, очолювана блаженнійшим митрополитом Філаретом (Денисенком), на запрошення Вселенського Патріарха Варфоломія відвідала Константинополь [437]

Переговори між Патріархом Варфоломієм і митрополитом Філаретом ішли з приводу автокефалії Української Православної Церкви. Делегація представила патріархату лист Президента України Леоніда Кравчука, в якому він заявляв про необхідність для Української держави мати автокефальну Церкву, яка не залежала б від Московського Патріархату. Митрополит Філарет навів аргументи на користь автокефалії церкви в Україні. патріарх Варфоломій, вислухавши його й ознайомившись з листом Президента України, сказав: 1) Україна, оскільки вона стала незалежною державою, згідно з церковними канонами, має право на свою автокефальну Церкву; 2) для того, щоб визнати автокефалію Української Православної Церкви, треба, щоб вона, на жаль, роз`єднана на дві частини; 3) він хотів би зберегти добрі відносини з Московським Патріархатом. Отже, справа автокефалії Української Православної Церкви повністю залежить від її об`єднання. Таким був підсумок переговорів митрополита Філарета з Патріархом Варфоломієм.

У 1993 році від УПЦ Київського Патріархату відокремився Петро (Петрусь), архиєпископ Львівський, який брав участь у Всеукраїнському Помісному Соборі 25 - 26 червня 1992 року; він був обраний членом Священного Синоду, від якого згодом і отримав сан архиєпископа. Серед духовенства, що відійшло від Київського Патріархату, був також Володимир (Ярема). [438]Після смерті Патріарха Мстислава вони вирішили обрати Патріарха для свого церковного угруповання. Але у них не було кандидата. Тоді протоієрей Володимир ( Ярема) розлучився зі своєю дружиною. Обоє вони прийняли чернечий постриг. Отець Володимир прийняв ім'я Димитрія і через короткий час був висвячений на єпископа. В його хіротонії брали участь архиєпископ Львівський Петро (Петрусь) і єпископ Мисаїл (Дудкевич) , які самі були висвячені не за приписами церковних канонів. 6 вересня 1993 року вони скликали Собор у Київському будинку вчителя й обрали своїм Патріархом Димитрія (Ярему). Так від УПЦ Київського Патріархату відокремилася її частина і створила нову УАПЦ

20 - 21 жовтня 1995 року у Володимирському соборі відбувся Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату, який обрав патріаршого місцеблюстителя митрополита Філарета (Денисенка) Патріархом Київським і всієї Руси-України.

На цей Собор зібралися 173 делегати з усіх єпархій та понад 150 гостей, у тому числі близько 50 - з діаспори. За нього проголосувало 160 делегатів, 4 - проти, 9 - утрималося.

Після того Собору УПЦ Київського Патріархату зменшилася на чотирьох архієреїв, з якими відійшло більш як чотириста парафій на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Через два роки майже всі ці парафії повернулися до Київського Патріархату, а разом з ними - митрополит Василій (Бондарчук) та єпископ Іоан Бойчук.

У березні 1998 року Патріарх Димитрій і Патріарх Філарет підписали ”Меморандум про наміри об'єднання“ , але цей меморандум не мав свого продовження. Патріарх Димитрій змушений був публічно від нього відмовитися.

На 1травня 2003 р. Українська Православна Церква Київського Патріархату мала 29 єпархій в Україні та 3 єпархії в Росії, всього - 32 єпархії, якими керують 35 архиєреїв, з них п'ятеро - вікарні.

Українська Православна Церква Київського Патріархату має дві духовні академії ( Київську і Львівську), богословський факультет при Чернівецькому університеті та 6 духовних семінарій, в яких навчається понад 1500 студентів.

Українська Православна Церква Київського Патріархату має 42 чоловічих та жіночих монастирі.

Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, крім періодичних видань, видає українською мовою всі богослужбові книги, які потрібні для звернення православного богослужіння українською мовою.

Минуло понад десять років, однак українське православ'я залишається роз'єднаним . Це шкодить як Українській Православній Церкві, так і світовому православ'ю взагалі.

Державний комітет у справах релігій виношує ідею врегулювання розділеного українського православ'я шляхом утворення автономної Церкви. Президент України Леонід Кучма навіть написав листа Патріарху Московському Алексію з цього питання.

У зв'язку з цим виникає питання : у складі якої ( Московської чи Константинопольської) автокефальної православної Церкви буде автономна Українська Православна Церква.

У деяких державних колах України виникла нова ідея, навіяна Москвою : перевисвята всього українського єпископату, який не знаходиться під юрисдикцією Московського Патріарха.

Навіть якби і погодився (всупереч православному віровченню) єпископат УПЦ Київського Патріархату на перевисвяту, то як бути з тисячами священників УПЦ Київського Патріархату Їх також пере висвячувати? А як бути з сотнями тисяч православних, які прийняли таїнство хрещення і миропомазання в УПЦ Київського Патріархату? Чи погодяться вони на перехрещення? І як бути з Символом віри: “ визнаю одне хрещення на відпущення гріхів”?

Творці цієї ідеї вважають, що в умовах свободи і незалежності Української держави можна вчинити те, що сталося в умовах тоталітарної радянської системи у 1944-1946 рр., коли Московська Патріархія пере висвятила тисячі українських священників, які належали до Української Автокефальної Православної Церкви, що вийшла з Православної Церкви у Польщі. Водночас Московська Патріархія прийняла до складу священнослужителів греко-католицької Церкви у сущому сані, хоча над ними тяжіла анафема Брестського Собору. Все це робиться в умовах тоталітарного режиму, коли радянська влада відстоювала політичні інтереси Радянського Союзу. Невже носії цієї ідеї сподіваються на допомогу спецслужб, як це було колись?

У зв'язку з цим виникає питання: чиї інтереси - України чи Москви - переслідуються в даному випадку?

Українське церковне питання може бути вирішене тільки за збереження інтересів Української Церкви і Української держави. Від цього виграє і світове православ'я.

2.2. Протистояння Київського патріархату з Греко-католицькою

Церквою. Конфлікти Київського патріархату з УАПЦ

Утворення УПЦ-КП було використане державною владою для позбавлення юридичних прав УАПЦ. Хоча головна мета “об`єднав чого собору 25 червня” не була досягнута й УПЦ Московського Патріархату збереглася як правно незалежне релігійне об`єднання, втративши лише кілька десятків парафій, за поданням Кабінету Міністрів України Рада в справах релігій ухвалою від 7 липня 1992 р. передала юридичні права УАПЦ новоутвореній УПЦ-КП. Тим самим УАПЦ в Україні повернулася до правого статусу перед своєю легалізацією 20 жовтня 1990 р.

В усіх єпархіях УАПЦ протягом липня-листопада 1992 р. пройшли єпархіальні збори, що схвалили входження до складу УПЦ-КП. Жодне з цих зібрань не мало патріаршого благословення. Вірність патріархові зберегли за цих умов Львівське й Харківське крайові братва, Свято-Михайлівська парафія м. Києва (настоятель о. Юрій Бойко). Патріарх своїм указом замість виведеного поза клир митрополита Антонія Масендича призначив тимчасово керуючим справами Патріархії архієпископа Петра Петруся, уповноваживши його представляти в державних установах інтереси УАПЦ під час відсутності патріарха в Україні. Керуючому справами було доручено скликати 22 січня 1993 р. у Львові розширену архієрейську нараду по підготовці до Всеукраїнського православного собору.

22 січня 1993 р. у Львові з патріаршого благословення було скликано розширену архієрейську нараду, на яку архієпископ Петро Петрусь запросив усіх єпископів, які й надалі перебували в клирі УАПЦ. Прибув лише єпископ Михайло Дуткевич. Відтоді, почався процес повернення до УАПЦ тих, хто перейшов до УПЦ-КП через непорозуміння або слабкодухість. Було скасовано зміни , внесені до єпархіального статуту Львівської єпархії, за якими єпархія переходила до юрисдикції УПЦ-КП. Частина семінаристів і викладачів лишились вірними УАПЦ, але вони мусили продовжувати заняття в приміщеннях єпархіального управління.

Центром управління УАПЦ в Україні став Львів. Архієпископ Петро Петрусь не бажав організовувати патріаршу канцелярію в Києві. Органом УАПЦ став журнал “Православна Галичина”. Локалізація УАПЦ в Галичині засвідчила вплив на церковне життя проекту “Галицької автономної митрополії”, нав`язуваного Московською Патріархією для захисту східноукраїнських єпархій УПЦ-МП від ідей Помісної Церкви. Первісна мета цього проекту - протистояння “Галицької автономної митрополії” УГКЦ - доповнювалася новими завданнями: використати УАПЦ для боротьби проти УПЦ-КП й допустити її самостійного впливу на релігійне життя України.

Статут УАПЦ вимагав, аби вибір патріарха був проведений 3 місяці після упокоєння його попередника, але серед діючих єпископів не було гідного кандидата. Тоді на закритому засіданні Архієрейського собору було вирішено просити 77-річного протопресвітера Володимира Ярему та його дружину Юлію прийняти монарший постриг, щоб мати змогу здійснити єпископське рукоположення першого ініціатора відродження УАПЦ в Україні. Патріарх Димитрій заявив, що він розглядає свою постать як невідповідну патріаршому престолові й тимчасову і спробує домовитися з предстоятелями УПЦ-МП й УПЦ-КП скласти свої повноваження й провести вибір спільного предстоятеля єдиної Помісної Церкви.

Владні ж структури продовжують нехтувати існуванням УАПЦ. Голова Ради в справах релігій Арсен Зінченко, відверто підтримуючи УПЦ-КП, протидіє відновленню юридичного статусу УАПЦ. У листопаді - грудні 1993 р. в Києві проходять протестаційні акції УАПЦ біля Софійського Собору, президентської адміністрації. З кінця 1994 р., в міру наростання в УАПЦ конфлікту між синодальною (архієпископа Петра) і соборною (Патріарха Димитрія) концепціями Церкви, архієпископ Петро від імені Львівської єпархії все частіше починає говорити про необхідність о`бєднання з іншими Православними Церквами в Україні. У відповідь на це Вищою Церковною Радою УАПЦ було створено комісією для вивчення умов до об`єднання Православних Церков України. Здійснюється спроба ввести до клиру УАПЦ єпископа Спиридона Бабського, котрий залишив УПЦ-КП й заявив про перехід до РПЦ. Єпископа Феоктиста Пересаду звільнено з Луцької кафедри.

19-20 жовтня 1995 р. розпочинається історія авантюри з приєднанням УАПЦ до т. зв. “об`єднаної УАПЦ-КП”, що її утворила група західноукраїнських єпископів і священників. Довілавшись про акцію 19-20 жовтня, духовенство східноукраїнських єпархій вивчає ситуацію, що склалася.

5 вересня 1996 р. в Києві пройшла чергова конференція східноукраїнського духовенства, очолювана патріархом Димитрієм. Вона запевнила патріарха у своїц вірності статутові УАПЦ й церковним канонам, закликавши до подолання двозначної ситуації, коли створилася небезпека розчинення УАПЦ в розкольницькій “УАПЦ-КП”. 8 вересня патріарх Димитрій здійснив перший крок до повного повернення своєї канонічної влади: проголосив Успенську церкву м. Львова своєю ставропігією, відновлюючи колишній статус храму.

Згідно з традиціями комфортного життя Київської митрополії Константинопольського Патріархату, з 1996 р. неодмінною передумовою архієрейських свячень в УАПЦ стає рекомендація кандидата єпархіальним собором єпархії, до якої кандидат має бути висвяченим. Єпископ Макарій Малетич прийняв священня на Львівську кафедру 3 листопада 1996 р.після його обрання 1 листопада єпархіальним собором й схвалення єпископатом. Так само єпископ Яків Макарчув був рукоположений на Черкаського владику 8 листопада 1998 р. після його обрання єпархіальним собором у Черкасах і підтвердження вибору Архієрейським собором 30 жовтня. Ця практика була закріплена новою редакцією статуту УАПЦ.

ІІІ. Структура, конфлікти та розвиток православних церков в

Галичині.

3.1. Існування УАПЦ

Єпархіальний поділ УАПЦ унормовується. Патріарша Рада 27 червня 1997 р. визначила територіальні межі 11 єпархій УАПЦ в Україні, покінчивши з практикою формального проголошення реально неіснуючих єпархій. Найбільшими єпархіями лишалися Львівська, Івано-Франківська й Тернопільська.

Принципово новим у суспільному служінні УАПЦ після 1996 р. стає послідовне відстоювання власної соціальної доктрини, базованої на соціальній етиці Євангелія, вчення апостолів і Святих Отців. Не схвалюється участь священнослужителів у виборчих кампаніях, але заохочується здійснення ними духовної опіки над партіями і громадськими організаціями, підтримка тих, хто боронить християнські ідеали, і протидія атеїстичним ліворадикальним силам. На відзнаку політиків, які захищають права Церкви та її вірних, установлено медаль Патріарха Мстислава, якою нагороджуються 1998 р. - Сергій Головатий, 1999 р. - Ярослава Стецько.

Новітня ідеологія УАПЦ узагальнюються в концептуальних посланнях патріарха Димитрія до 2000-річчя Різдва Христового, з серії “Про страшне сьогодення”. Глибока критична оцінка адміністративного досвіду президента Леоніда Кучми подана в меморандумі в справах церковного життя України протягом 1995 - 1998 рр., оприлюдненому наприкінці 1998 р.

Нова редакція Статуту заклала тверде канонічне підґрунтя для спрямування міжнародних церковних зв`язків УАПЦ, підкресливши: “1.2 УАПЦ рівна в правах з усіма Помісними Православними Церквами і незалежна від інших Помісних Церков у своєму устрої та управлінні. УАПЦ визнає свій особливий зв`язок зі Вселенською Константинопольською Церквою-Матір`ю, через якусь Русь-Україна ввійшла до Соборної Апостольської Христової Церкви…1.6. УАПЦ визнає особливий авторитет у справах віри Вселенського Константинопольського Патріарха ”.

Одначе вже перший Архієрейський собор після похорону Патріарха Димитрія, що пройшов 1 березня 2000 р. за участю Державного комітету України в справах релігіїй Віктора Бондаренка, засвідчив нездатність більшості єпископату й членів Патріаршої Ради захиститися від тиску панівного режиму, незацікавленого в переході УАПЦ в підпорядкування канонічно визнаного єпископату української діаспори. Згодившись поминати на богослужіннях митрополита УАПЦ в діаспорі Константина як главу церкви, більшість учасників спільного засідання Архієрейського собору та Патріаршої Ради проголосувала за обрання патріаршого місцеблюстителя, котрий звичайно поставляється в разі відсутності глави Церкви. На місцеблюстителя було обрано митрополита Мефодія Кудряшова, одіозну особу, відому своїм вибуховим характером і великою залежністю від силових відомств.

Помісний собор14-15 вересня 2000 р. закріпив подвійний характер управління Церквою. Він визнав митрополита Константина духовним опікуном УАПЦ, але при цьому обрав митрополита Мефодія за предстоятеля. Утворилася нестабільна рівновага, ускладнювана тим, що керуючий справами Патріархії був обраний Помісним Собором і призначений указом митрополита Константина, а отже, не був підзвітний предстоятелеві. Митрополит Мефодій, вихований у РПЦ й незвичний до соборного церковного життя, невдовзі відійшов від ухвал Помісного Собору. Він діє самостійно, не інформуючи ані Патріархію, ні духовного главу УАПЦ, а вже 2001 р. відмовляється виконувати благословення митрополита Константина.

12 грудня 2002 р. митрополит Мефодій без благословення духовного опікуна УАПЦ проводить Архієрейський собор, який здійснив спробу передати всю повноту влади в УАПЦ предстоятелеві.Коли ж частина УАПЦ відмовилася виконувати ці ухвали, митрополит Мефодій видав укази про відлучення від церковного спілкування архієпископа Ігоря та передання найбільшої Львівської єпархії іншому архієреєві. 9 квітня 2003 р. Архієрейський собор, що репрезентував прихильників Мефодія Кудряшова, надав Мефодієві титул глави Церкви - “Блаженнішого митрополита Київського і всієї України” й визнав його право одноосібно керувати УАПЦ. Незгідна з цими рішеннями частина УАПЦ 11квітня 2003 р. заявила про свою вірність заповітові Патріарха Димитрія та ухвалам Помісного Собору 2000 р. й визнання єдиним канонічним главою УАПЦ в цілому світі митрополита Константина. Ця частина юридично збереглася як Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ.

За офіційною статистикою на 1 січня 2003 р. в Україні налічувалось 1110 громад УАПЦ. Фактична кількість громад, які реально належать до УАПЦ, значно нижче.

3.2 Сучасний стан Київського патріархату в Галичині з 1996 р.

На даний час на території Галичини знаходиться Тернопільська духовна семінарія ім. св. Кирила і Мефодія і Тернопільська дяківсько-регентська гімназія ім. Митрополита Василя Липківського в м. Збаражі. Місто Збараж - складова частина історичної Волині, відвічний оберег землі нашої. І в ньому Святе українське православ'я з його візантійським обрядом було невід'ємною складовою частиною душі волинян, як і саме місто поєднане церковно-релігійним життям з Луцьком, іншими волинськими містами в складі Луцької єпархії нашої церкви.(рожко,215).

Збаражчина - частина Луцької єпархії. Збаражчина, Залозеччина, Під камінь, Олесько, Броди завжди належали до Луцької єпархії. Мова йде радше про узгір'я Вороняків та Медоборів, що географічно більше тяжать до Волині ніж до Поділля. Щойно 1772 року за першого розподілу Польщі, коли Австрія разом з Галичиною отримала також цю південну частину Луцької єпархії, тоді вона була включена до Львівської єпархії і поступово стала називатись Галичиною чи навіть початком Поділля[215рожко]

Масова руйнація Божих храмів в 60-80-х роках московськими більшовиками не оминула Збаража і Збаражчини. Було піддано вандалізму давню православну по монастирську святиню - храм Преображення Господнього, 1600 р. на Залужжі; храм Воскресіння Господнього (Великий), 1764 р., перетворено в склад, і була спроба висадити святиню в повітря, зачинено церкву Успіня Божої Матері, 1758 р., і перетворено в музей(217 рожко).

З постанням незалежної України, для православних українців Збаража передано храми Преображення Господнього на Залужжі, церкву Успіня Божої Матері (малу), церкви Св. Михайла на Базаринцях, Старому Збаражі (обидві святині побудовні в ХІХ ст.). Одночасно іде будова храму Покрови Богородиці на масиві цукровий завод. Станом на 2002 рік на Збаражчині належність вірних по релігійних конфесіях й число їх храмів розподілено так:

УПЦ КП - 30

УГКЦ - 20

УАПЦ - 10

УПЦ МП - 1.(218 рожко)

Будівництво храмів на Збаражчині в останні роки зросло, засновано нові парафії УПЦ КП, зросла потреба в священничих кадрах і не тільки в цьому краї, а й в усій Тернопільській області. Щоб готувати нових кандидатів у священники в незалежній Україні для нашої церкви, в Тернополі 12 серпня 1991 року засновано семінарію ім. Св. Кирила і Мефодія, яка змінювала свою адресу з обласного центру до м. Теребовля і востаннє до м. Збаража. Ця заснована семінарія була першим Духовним православним навчальним закладом в Україні напередодні проголошення незалежності. Так на історичній Волині 1999 року з'явився “розсадник духовності і благочестя”(рожко.218)

Першими її викладачами були блаженної пам'яті протиєрей о. Олексій Бланків, протиєрей о. Петро Висоцький, о. Богдан Карпик, о. Іван Пилипишин, о. Михайло Найко, які засівали золоте зерно святого українського православ'я в душі майбутніх пасторів.

Семінарія розмістилась в приміщенні монастиря філіціанок, що поруч храму Успіня Божої Матері, де за московсько-більшовицької окупації знаходився будинок піонерів. Приміщення одноповерхове, муроване, пам'ятка історії ХVІІІ ст.

4 червня 2001 року, на другий день Зелених свят, Тернопільська Духовна семінарія ім. Святих рівноапостольних Кирила і Мефодія відзначила своє десятиріччя.” Урочистості розпочались Божественною літургією та подячним молебнем у Свято-Успенській церкві, - читаємо інформацію про ці урочистості, - а по обіді перенеслися під склепіння Замкового палцу. Подія дійсно неординарна, адже й сама духовна семінарія - унікальний навчальний заклад на наших теренах. Зробивши екскурс в історію відродження і становлення незалежної української церкви, інспектор семінарії протоієрей о. Михайло Найко у своїй ґрунтовній доповіді зупинився ще й на діяльності цього духовного розсадника впродовж 10 років його існування“.

Нелегкими були ці роки. Досить сказати, що Збараж - вже третє після Тернополя і Теребовлі місто, куди два роки тому переїхала семінарія. Взагалі, 10-річна історія семінарії не була простою. Але щира молитва, істинна віра допомогли здолати всі труднощі. Як результат жертовної праці викладачів, сумлінних старань семінаристів - нині більше 250 випускників минулих років несуть Слово Боже людям в Україні і за її межами.(рожко220).

Очолює семінарію впродовж десяти років священник з великим стажем служіння в Божому винограднику, життєвим досвідом оець-ректор Роман Сливка. Його ім'я добре відоме не тільки в Україні, а й в західній діаспорі.(рож223). Незамінним помічником отця-ректора є відомий священник Збаража протоієрей о. Михайло Найко - інспектор семінарії, секретар семінарії - Роман Сливка-молодший. Викладачами семінарії є Сергій Олійник, Олександр Гадняк, о. Віталій Ігнатів, о. Євген Заплетнюк, Володимир Стахів, Василь Білоус, Алла Малащук, Галіна Куліковська.

Нині в семінарії на І-ІV курсах навчається 80 учнів. В основному за територіальним походженням вихованці семінарії є вихідцями з історичної Волині в межах Тернопільської області, але є вихідці і з Полтавської, Черкаської та з західних областей України. В 2001 році семінарію скінчило 20 випускників, які майже всі прийняли священний сан. Ряд випускників Духовної семінарії ім. Святих рівноапостольних Кирила і Мефодія продовжили своє навчання у вищих Духовних закладах України: Київській, Львівській Духовних академіях, теологічному факультеті Чернівецького університету, стали викладачами семінарії, інших Духовних навчальних закладів.

В 2000 році при Крем'янецькому ліцеї відкрито філію семінарії, де навчаються майбутні пастирі нашої церкви.

При Тернопільській Духовній семінарії ім. Святих рівноапостольних Кирила і Мефодія в м. Збаражі засновано Тернопільську дяківсько-регентськугімназію ім. Митрополита Василя Липківського, де духовну освіту здобувають юнаки та дівчата, щоб, отримавши її, стати помічниками священників на парафіях під час служби Божої в Святих наших храмах. Першими учнями дяківсько-регентської гімназії в 2000 році були: Оксана Дуцик, Людмила Арлахович, Ірина Терещук, Леся Черняхівська і інші.

Семінарія має свій гімн - слова Володимира, музика Юрія Біркова. В цьому гімні є слова: “Живи і мужній, семінаріє наша, у древньому Збаражі і в славі Отця”.[рожко 224]

Список використаних джерел та літератури

1. Академічне релігієзнавство. Підручник / Під ред.. А.Колодного. - К.: Світ знань, 2000.- 862с.

2. Бубенщиков В.В. Кралюк П.М. Греко-католицька церква - Львів, 2004р.

3. Горняткевич Д. Апостол Любови // Визвольний шлях - Лондон - 1960 - №1.

4. Горняткевич Д. Вступна стаття Д. Горняткевича до споминів Софії Шептицької „Молодість і покликання о. Романа - Андрея Шептицького” // „Визвольний шлях - Лондон - 1961 - №6,7,8; 1962 - №11;

5. Горняткевич Д. Митрополит Андрей Шептицький // Визвольний шлях - Лондон - 1954 - №12.

.6. Гриньох І. Знищення Української католицької церкви... - С. 160.

7. Ісіченко І. Історія Христової церкви в Україні. - Харків:Акта, 2003. - 471 с.

8. Історія релігії в Україні: у 10-ти т. // Редкол.: А.Колодний (голова) та ін. - К., 1996 - 2002. Т.4. Католицизм // За ред. П.Яроцького. - К., 2001. - 598с.

9. Огієнко І. Українська церква. - К.: 1993 - 284с.

10. Пащенко В. Греко-католики в Україні. - Полтава, 2002. - С. 136. 1. Лубський

11. Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. - Полтава.1997.

12. Соцький Я. Греко-католицька церква та релігійна ситуація на Тернопільщині (1946-1989 рр.). - С. 170.

13. Химка І.П. Греко-католицька церква і національне відродження у Галичині 1772-1918 // Ковчег. - Львів, 1993. - С.67-101.

14. Хомчук О. Церква поза церковною огорожею - Чикаго, Іллінойс, 2002. - 621 с.

 http://knowledge.allbest.ru/religion/2c0a65635b2ad68a4d53b88521206c27_0.html

Misje w niemisyjnym kraju

Ks. Jan Bober, Kursk (Rosja)

Wprawdzie tegoroczny Tydzień Misyjny już za nami, ale droga z Syberii jest daleka. Po długich i cierpliwych próbach udało się ks. Janowi Bobrowi dotrzeć drogą elektroniczną do naszej redakcji. Mamy nadzieję, że ten tekst pomoże nam zrozumieć specyfikę pracy w kraju niby niemisyjnym, a jednak skomplikowanym. Nie kryjemy nadziei, że zainspiruje Państwa do ewentualnych ofiar na rzecz pomocy ks. Janowi i jego wspólnocie!

Rosja nie zalicza się do krajów misyjnych, gdyż uważana jest za kraj chrześcijański. Przez większość Rosjan – za kraj prawosławny, w którym wszystkie inne religie są dla cudzoziemców czasowo przebywających na terytorium Rosyjskiej Federacji. Prawosławni bardzo by się obrazili, jeśliby ktoś powiedział, że przyjechał do Rosji jako misjonarz. Jednak prawda jest taka, że tylko około 2% społeczeństwa, to ludzie stale praktykujący: około 1% stanowią prawosławni i 1% wszystkie inne religie razem wzięte. Ponad 50% to ludzie ochrzczeni, ale wiara ta jest silnie skażona domieszką przesądów, magii, różnych filozofii i subiektywnych przedstawień o wierze. Jest to wiara bez Kościoła, która zamyka się w często powtarzanych sloganach: „wierzę, że gdzieś, Coś jest” czy „wierzę, ale w swoim sercu”. Niekiedy następuje przebudzenie religijne. Na przykład, gdy przywożona jest cudowna ikona, albo relikwie jakiegoś świętego. Jednak jest to często bardzo emocjonalne, magiczne przeżycie, które rzadko prowadzi do przemiany życia i umocnienia wiary.
W takich warunkach najczęściej ewangelizację i katechizację zaczyna się od zera. Niekiedy nawet lepiej, aby nie było żadnych doświadczeń religijnych niż wykrzywione przedstawienia o wierze. Praktycznie w wielu sytuacjach jest to pierwsze głoszenie zdrowej Ewangelii i pierwsze wprowadzenie w życie chrześcijańskie. W ciągu ostatniego roku ochrzciliśmy w parafii po rocznym przygotowaniu trzy osoby dorosłe w wieku 18, 23 i 71 lat i dwoje 2-letnich dzieci, których rodzicie przeszli przygotowanie chrześcijańskie od podstaw – byli ochrzczeni w 80. latach tajnie i od tego czasu nie widzieli katolickiego księdza, nie znali modlitw, ani żadnych obrzędów liturgicznych.
W seminarium duchownym, a nawet jeszcze w życiu kapłańskim, kojarzyłem misje z jakimś krajem afrykańskim, latynoamerykańskim czy azjatyckim. Słuchając opowieści misjonarzy, rodziło się przeświadczenie, że przed wyjazdem na misje wybiera się jakiś jeden język i naród, któremu po przygotowaniu misyjnym będzie można służyć. Tak też przedstawiałem to sobie przed wyjazdem do Rosji. Wtedy jeszcze niebyło żadnego misyjnego przygotowania w Ośrodku Misyjnym w Warszawie (dzisiaj już jest) i wyjeżdżało się trochę „w ciemno”, w nieznane. Wszystkiego trzeba się było uczyć na miejscu: języka, kultury, mentalności, specyfiki religijnej, całkiem innej rzeczywistości społecznej. Najbardziej jednak zaskoczyła mnie kulturowo-religijna mozaika w rosyjskim Kościele katolickim. W wielu parafiach można spotkać ludzi ze wszystkich kontynentów, którzy nie zawsze zdążyli się nauczyć języka rosyjskiego. Są to imigranci, czasowo pracujący w Rosji czy studenci, którzy przyjeżdżają, aby studiować na medycznych, technicznych czy muzycznych uczelniach.
Nigdy nie myślałem, że będąc w jednej parafii, będzie mi dane roztaczać duszpasterską opiekę nad ludźmi mówiącymi po rosyjsku, polsku, ukraińsku, angielsku, hiszpańsku i portugalsku. Mam do pomocy księdza z Nigerii, który sprawuje liturgię i katechizuje po angielsku. Na Uniwersytecie Medycznym wykładowym językiem jest angielski, więc studenci uczą się tylko kilkudziesięciu podstawowych zwrotów po rosyjsku dla porozumiewania się na ulicy. Język religijny rosyjski jest dla nich obcym. Dla wielu z nich Kościół jest jednak drugim domem. Świętują radości i smutki razem z nami.
W tym roku przyjechało wielu studentów z Brazylii i innych krajów Ameryki Łacińskiej, dlatego przyjechał do nas ks. Daniele z Moskwy, Włoch z pochodzenia, mówiący po hiszpańsku i portugalsku. Tego drugiego języka nauczył się już w Rosji.
Wielu studentów otrzymało na początku roku akademickiego okazję do spowiedzi, wysłuchania katechezy i uczestnictwa w liturgii w swoim rodzinnym języku.
Tak sobie nieraz myślę, jaki ten nasz Pan Bóg jest przedziwny w swoich planach – posyła do Rosji kapłanów, aby Ci duszpasterzowali wśród ludzi pochodzących z krajów, gdzie dominującą religią jest islam, buddyzm, hinduizm czy konfucjanizm. W Rosji często pierwszy raz stykają się z katolicyzmem i przyjmują chrzest. W Moskwie jest spora wspólnota, dla której sprawowana jest liturgia w języku koreańskim. Większość z członków tej wspólnoty przyjęła chrzest w Rosji. Czyż to nie są prawdziwe misje w kraju niemisyjnym?
Na spotkaniach duszpasterskich często są podejmowane zagadnienia opieki duszpasterskiej nad studentami w różnych miastach. Brakuje księży, którzy mogliby jeździć w różne miasta i tam służyć studentom w jednym z języków: angielskim, francuskim, hiszpańskim, portugalskim, chińskim. Możliwości nauczenia się języka na miejscu są, trzeba tylko robotników, których by Pan posłał na swoje żniwo: gotowych poświęcić swoje siły, zdolności i zaufać Dobremu Pasterzowi. Trzeba takich, którzy by zastąpili tych, którzy po wielu latach chcieliby wrócić do swego kraju, ale żal im zostawić owce bez pasterza.
Prośmy więc Pana żniwa, aby wyprawił robotników na bezkresne terytoria Rosji, bo żniwo tam różnorodne, duszpasterstwo niełatwe, a miejscowych robotników jeszcze ciągle mało. 

http://www.niedziela.pl/artykul_w_niedzieli.php?doc=ed201045&nr=26

Prawosławie w Sierra Leone

Sierra Leone leży w Afryce Zachodniej, pomiędzy Gabonem a Liberią. Stolicą niepodległego od 1961 roku państwa jest Freetown. 7 listopada 2010 roku decyzją synodu patriarchatu aleksandryjskiego została utworzona nowa diecezja Sierra Leone. Eparchię wydzielono ze struktur diecezji Ghany. W liczącym ponad pięć milionów obywateli państwie 60 procent mieszkańców to muzułmanie, 30 animiści, a 10 procent to chrześcijanie należący do różnych Kościołów.

Początki chrześcijaństwa

Na początku XVI wieku, w związku z kolonizacją tej części Afryki, rozpoczęli działalność katoliccy misjonarze. Skuteczność ich pracy była niewielka – duchownym udało się ochrzcić zaledwie małą grupę ludzi.
Dwieście lat później niewolnicy, przesiedleni z brytyjskiej kolonii w Nowej Szkocji, założyli miasto Freetown, które w latach 1808-1874 było stolicą Brytyjskiej Afryki Zachodniej.
Rozwój brytyjskiego osadnictwa oraz uprzemysłowienie Zachodniej Afryki umożliwiły prowadzenie misji chrześcijańskich przez duchownych Kościoła anglikańskiego i rzymskokatolickiego.
Freetown stało się centrum pracy misyjnej. Pomimo licznych zabiegów oraz misyjnej działalności, to nie protestantyzm ani katolicyzm stały się dominującymi wyznaniami, a islam. Warto zaznaczyć, że trzydziestoprocentowa grupa mieszkańców Sierra Leone pozostaje dalej przy tradycyjnych animistycznych wierzeniach.

Charyzmatyczny prawosławny misjonarz

Najmłodszym chrześcijańskim wyznaniem jest prawosławie. W styczniu 2008 roku z błogosławieństwa patriarchy aleksandryjskiego i całej Afryki Teodora II do Sierra Leone przybył archimandryta Temistokles (Adamopoulo). Prowadził działalność misyjną Cerkwi aleksandryjskiej w Kenii, miał doświadczenie w pracy tego typu.
Urodził się w 1945 roku w Aleksandrii w rodzinie bankiera i nauczycielki. Rodzina w połowie lat pięćdziesiątych wyemigrowała do Australii. Tam ojciec pracował w przemyśle chemicznym, a matka zajmowała się pracą dydaktyczną.
Temistokles ukończył Williamstown High School i został stypendystą Uniwersytetu w Melbourne. Zafascynowany zespołami The Beatles oraz Rolling Stoens założył z kolegami znaną australijską kapelę The Files, co spowodowało dwuletnią przerwę w studiach i przyniosło hity, które zajmowały czołowe miejsca na australijskich listach przebojów. Muzyk współuczestniczył w organizacji australijskiego tournee The Beatles.
Ostatecznie porzucił muzykę i powrócił na uniwersytet. Ukończył filozofię, nauki polityczne i historię.
Był wybijającym się młodym naukowcem i w wieku dwudziestu dwóch lat został wykładowcą Uniwerystetu w Melbourne.
Specjalizował się w prawach człowieka, prawach mniejszości oraz sprawiedliwości społecznej. Jego wykłady cieszyły się dużą popularnością wśród studentów.
Pod wpływem antywojennych nastrojów oraz fascynacji wyznaniami wschodnimi zwrócił się w stronę prawosławia i został aktywnym członkiem parafii greckiej w Melbourne. W Australii – z braku prawosławnych seminariów na tym kontynencie – ukończył katolickie studia teologiczne, obronił rozprawę doktorską poświęconą przemianom idei moralnej między Homerem a apostołem Pawłem, przyjął postrzyżyny mnisze i został diakonem, a następnie kapłanem i nauczycielem w prawosławnych szkołach i uniwersytecie w Sydney.
W 2000 roku, po podniesieniu do godności archimandryty, przybył do Nairobi w Kenii, gdzie uczył w Prawosławnej Szkole Patriarchatu Aleksandryjskiego im. Makarego III. W Kenii prowadził działalność misyjną w parafiach, założył Dobroczynne Centrum Edukacji im. św. Klemensa Aleksandryjskiego, szkołę dla bezrobotnych kobiet o specjalności krawieckiej oraz kursy komputerowe dla młodzieży.
Zasłynął z prowadzenia szkółek dla biednych dzieci ze slumsów Nairobi. Oferował im bezpłatną naukę, żywność i odzież.
Od 2003 roku zajął się rozwojem dydaktycznym patriarszej szkoły w Nairobi – podniósł ją do rangi college’u i powołał do życia kierunki nauczycielskie, ekonomiczne, technologii informatycznej, pielęgniarstwa i pediatrii oraz rozpoczął starania o podniesienie placówki do rangi uniwersytetu.

Misja

Archimandryta Temistokles po przybyciu do Sierra Leone wspólnie z międzynarodową organizacją humanitarną „Raj dla dzieci afrykańskich” rozpoczął pracę wśród najbiedniejszej społeczności kraju. Osiągnął spory sukces na niwie misyjnej. W czerwcu 2009 roku zwierzchnik metropolii akryjskiej (nazywanej diecezją Ghany) Damaskin udzielił święceń – kapłańskich o. Stefanowi i diakońskich – o. Sylwanowi. Obaj duchowni są Sierraleończykami.
Według archimandryty Temistoklesa, misja jak na razie skoncentrowała się na ludności we Freetown, ale planuje się rozciągnąć ją na pozostałą część kraju.
W ciągu dwóch lat ochrzczono trzysta osób. Obecnie w Sierra Leone jest ponad pięciuset prawosławnych wiernych.
Nieopodal wsi Waterloo zakupiono ziemię, na której postanowiono założyć prawosławną wieś, oraz rozpoczęto budowę cerkwi Zmartwychwstania Pańskiego i św. Mojżesza Murzyna. We wsi osadzono ofiary wojny domowej w Sierra Leone. Obecnie w Waterloo mieszka stu sześćdziesięciu prawosławnych, w tym czterdzieścioro dzieci. Przy parafii uruchomiono przedszkole, szkołę oraz kursy krawieckie. Duchowni planują otwarcie szpitala.
Archimandryta Temistokles zorganizował także dwie szkoły podstawowe, w których pobiera bezpłatną naukę 1200 dzieci. Na luty 2011 roku zaplanowano powołanie do życia prawosławnej szkoły średniej. Początkowo kierownik misji będzie sam przygotowywał kadrę pedagogiczną do placówki szkolnej, dla której zebrano ponad sto tysięcy książek.
Równocześnie trwa budowa domu dziecięcego „Raj”. Wspomniana klinika ma służyć ofiarom wojny domowej. Jak twierdzi mnich, jest to obecnie główny projekt humanitarny Cerkwi prawosławnej w Sierra Leone, który będzie też służył wiernym z Gwinei, Wybrzeża Kości Słoniowej i Liberii.
W więzieniu we Freetown powstała klasa krawiecka dla więźniarek.
Działalność misyjna nie byłaby możliwa bez finansowego wsparcia. Pomagają greckie, austriackie i międzynarodowe organizacje humanitarne.
W lutym 2010 roku, z błogosławieństwa patriarchy Teodora II, greckie organizacje pozarządowe „Światło Afryki”, Towarzystwo Misyjne w Heraklionie, „Most Miłości” i Bractwo Zewnętrznej Misji w Salonikach zgromadziły i przesłały sprzęt medyczny i medykamenty do prawosławnej misji w Sierra Leone.
Duży zastrzyk gotówki, który pojawił się w rejonie Waterloo, spowodował oficjalne prośby wzięcia „pod kontrolę” prawosławnej placówki przez wojskowe ugrupowania, zwalczające się w wojnie domowej. Jednak o. Temistokles nie zgodził się na prośby żołnierzy, którzy dostrzegli możliwość przejęcia kontroli nad finansami prawosławnej misji. Pod adresem archimandryty wysyłano pogróżki, którymi misjonarz się nie przejął.

Diecezja Sierra Leone

W 2008 roku Sierra Leone wizytował patriarcha Teodor II, rok później metropolita akryjski Damaskin. Działalność archimandryty Temistoklesa i rozwój prawosławnej misji patriarchatu aleksandryjskiego doprowadziły do wyłączenia z metropolii akryjskiej (nazywanej diecezją Ghany) samodzielnej eparchii.
Katedralną świątynią eparchii ma zostać cerkiew św. Eleuteriusza we Freetown. Pod koniec 2010 roku miała być gotowa druga cerkiew w dzielnicy Tower Hill, św.św. Konstantego i Heleny. Trzecią cerkwią w Sierra Leone jest świątynia Zmartwychwstania Pańskiego i św. Mojżesza Murzyna we wsi Waterloo.
12 stycznia patriarcha Teodor zadecydował, że diecezja obejmie Sierra Leone, Gambię, Liberię, Senegal, Gwineę, Gwineę Bissau i Wyspy Zielonego Przylądka. Ordynariusz nie został jeszcze wyznaczony. 

 http://www.przegladprawoslawny.pl/articles.php?id_n=2500&id=8

Начатки христианства на территории будущей России

І. Начало исторической жизни русского народа.

     Густой мрак скрывает от нас начало исторической жизни русского народа и вместе с тем начало его знакомства с христианской религией. Β раскрытии этого темного вопроса нам необходимо за точку отправления взять нечто известное. Постараемся сначала припомнить то старейшее по исторической известности этнографическое окружение русской территории, которое могло служить и служило нашим предкам посредником в сближении с христианством. Тогда пред нами обрисуются границы той волны христианства, которая в своем распространении от греко-римского мира через народы ближайшие к отдаленнейшим, достигла в определенный час и нашего отечества, "простреся," по выражению митр. Иллариона, "и до нашего языка русскаго." Это тем более необходимо, что старые исследователи, и за ними учебники, укоренили здесь довольно много неточных представлений.

      Обратимся к югу. Древние византийцы различали две Скифии в Европе: Великую - от Танаиса (Дона) до Истра (Дуная) и Малую, составлявшую внутреннюю провинцию империи в сев.-восточной Мизии, между низовьями Дуная и Черным морем, с главным городом Томи (Τόμοι, Τόμις), который можно приурочить к теперешнему болгарскому местечку Мангалии. Акты мученические свидетельствуют ο распространении здесь христианства уже в первых веках. Первое упоминание ο скифском епископе имеется от времени Диоклетиана. Целый ряд затем епископов скифских или томитанских известен до позднейших времен: кафедра в Томи значится еще в каталоге епископий, отмеченном именем Льва императора (нач. X в.; на самом деле этот каталог представляет редакцию XII в.). Население томитанской провинции состояло из племен фракийских, a с VI в. и славянских, предков нынешних болгар. Вот к этой-то области и относится большинство древних свято-отеческих свидетельств ο христианстве у скифов, которые старыми историками и составителями учебников поспешно толковались в применении к русским славянам.

      Но правда и то, что для русских славян христианство Малой Скифии не проходило бесследным. Непосредственно с Малой Скифией по другому берегу Дуная соседствовала одна из разновидностей русского славянства - угличи, или улучи и тиверцы, жилища которых распространялись от Дуная до Буга. Если только в Птоломеевых (II в.) тирагетах видеть именно тиверцев, то их поселение здесь относится ко II в. Β обитавших здесь антах¹⁾ готского историка Иорнанда (VI в.) следует признать тех же наших соплеменников. Такое близкое и давнее соседство угличей и тиверцев²⁾ с христианскими народами, отчасти даже родственными (мизийские славяне), могло и к ним заносить новую религию. Возможность этого была еще ближе. Христианство было в самой земле углицко-тиверской: у греческих колонистов, живших на нижнем Днестре и по морскому берегу до Дуная. По словам Константина Порфирородного, в его время (X в.), на нижнем Днестре видны были развалины шести городов, a intеr urbium соllapsarum fabriсas ессlеsiarum indiсia quaеdam еt сruсеs еx lapidе tоphinо еxсulptaе (Cоrp.Sсrip. byz. Vеnеt. ХХIХ, p. 87).

      Только после сказанного мы в праве некоторые святоотеческие свидетельства ο Скифии относить действительно к Скифии Великой, более нас касающейся. Таково известное выражение блаж. Иеронима (IV-V в.), что в его время "хладная Скифия согревается теплотою веры." Хотя нужно помнить, что признак холода в устах южанина еще не уполномачивает нас тотчас же покидать Малую Скифию и переходить в дальносеверную, потому что, например, Овидий, сосланный в Томи, в местность, по нашему теплую, находил, что в той стране nihil еst nisi nоnhabitabilе frigus. Β Великую же Скифию простиралась и миссионерская деятельность знаменитого КП архиепископа Иоанна Златоуста. По свидетельству Феодорита он, "узнав, что некоторые кочевники-скифы, имевшие свои шатры у Дуная, жаждут спасения, нашел людей, возревновавших по апостольским трудам, и послал их к ним." Он же в похвальном слове Златоусту говорит: "имеешь ты и другое сходство с апостолами: ты первый водрузил жертвенники у скифов, живущих в телегах." Прежние историки очень широко понимали эти свидетельства, распространяя миссию Златоуста чуть ли не на все южно-русские племена. Между тем из текста свидетельств ясно, что речь идет ο местностях, непосредственно прилегавших к Дунаю, где обитали только тиверцы и угличи. Но нельзя разуметь и их в данном случае, потому что история не знает славян в кочевом быту, и уже Тацит (I в.) отличает их, как имеющих дома, от сарматов, живущих в кибитках.

     На пространствах той же Великой Скифии, так сказать, внутри поселений тиверцев, угличей и других наших предков, начинается и история христианства у готов. Последние пришли сюда в конце II и начале III в. и осели на Дунае и по всему северу Черного моря, покорив своей власти и будущие "русско-славянские" племена. Первое массовое обращение в христнанство среди западных готов последовало около 323 г., после решительной победы над ними Константина Великого. Епархиальным центром для новообращенных назначен тот же г. Томи Малой Скифии, служивший как бы миссионерской базой in partibus infidеlium. Но национальный готский еп. Вульфила, принявший арианство, имел свою кафедральную резиденцию где-то в Великой Скифии, потому что только в 348 г., вследствие гонения на христиан, воздвигнутого готским же вице-королем Атанарихом, Вульфила переселился со своими единоверцами в пределы империи, в Никополь (болгарский Никуп).

Вот и все известые нам древнейшие эпизоды христианства в Великой Скифии¹⁾. Однако никаких остатков этого христианства не сохранилось до действительного начала истории церкви у русских. Предполагаемые, благодаря всем указанным обстоятельствам, начатки христианства у наших отдаленных родичей естественно исчезли в конце IV и начале V в., когда их территория надолго сделалась торной дорогой для диких восточных народов, стихийно тянувшися на запад: гуннов, аваров, болгар, мадьяр.

Более устойчивая и непрерывная струя христианства шла на будущую Русь через Крым, послуживший для Руси культурным мостом к Византии. Здесь христианство было у греков и готов. У греков оно ведет свою историю от первых веков нашей эры. Но правильно устроенная Херсонисская (возле Севастополя) епархия получила начало только с IV столетия. Около VIII в. наряду с ней возникают еще две греческих епархии: Сугдайская Σουγδαία или Сурожская (нынешнее местечко Судак) и Фульская Φούλλα (по мнению проф. Ю. Кулаковского нын. Эски Крым). Остальные части Крыма подпали в церковном отношении под влияние готов, которые осели здесь окончательно после того, как не захотели следовать за своими единоплеменниками, ушедшими в половине V в. с Теодорихом в Италию (называется Теодорихом Великим; его могила в Равенне). Крымские готы, получившие христианство, как полагают, от каппадокийских пленников, после морского набега готов на берега Малой Азии в конце ІП в., имели свою готскую епархию сначала только в Воспоре (древ.-греч. Пантикапее, нынешней Керчи), устойчивое существование которой свидетельствуется каталогами епархий даже XII в. Но в VП в. мы узнаем ο епископской кафедре в самом центре готских поселений в Крыме, в г. Дорос или Дори (может было это - ταΰρος - taurus в готском произношении). Эта готская область выходила на побережье от Алушты до Балаклавы. Проф. Ю. Кулаковский (Журн. Мин. Н. Просв. 1898 т., ч. 315) отожествлял Дори с Манкуп-Кале. Проф. Α. Α. Васильев рекомендует ("Thе Gоths in thе Crimеa." Cambr. in Massaсh. 1936) Эски-Кермен. Готская архиепископия в Дори, имевшая с VIII в. титул и права митрополии, пережила даже самую нацию готов, огреченную и отуреченную окончательно в XVIII в., и уже с одним титулом "готфийской," хотя с греческой паствой и иерархией, перешла в ведение русского Св. Синода по завоевании Крыма Екатериной II.

При императоре Юстиниане I учреждается третья, наиболее для нас интересная, готская кафедра в зависимости от митрополии Дорийской.

Часть готов, жившая на Керченском полуострове, под давлением нашествия гуннов (V в.) перешла через пролив на кавказский берег и поселилась здесь на Таманском полуострове. Византийский историк Орокопий (VI в.) знает их там. Об их церковном устройстве известно, что в 548 г. они отправили к императ. Юстиниану Великому посольство, прося ο поставлении им епископа, по примеру только что учрежденной по соседству епархии для лазов и авазгов (т.е. абхазцев) в Никопсии (Пицунде). Еще в 518 г., на соборе в КП присутствовал еп. Фанагорийский (Тамань¹⁾. Если с того момента греческая Фанагорийская кафедра пустовала или закрылась, то стало быть речь шла в 548 г. ο ее восстановлении специально для готов²⁾. Эта кафедра упоминается, как существующая, и в нач. VIII в. Но из вновь открытого списка епархий КПльск. патриархата тоже VIII в., опубликованного бельгийским визангинистом dе Bооr'ом, видно, что кафедра эта потеряла старое имя и приобрела новое: "Ταμχταρχα, в др. рукоп. Τα Μεμάρχα, Τα Μεταρχα, русская - Тмутаракань (нын. Тамань и Темрюк).

Епархия Таматарханская вошла позднее в число первых епархий новорожденной русской церкви и, в качестве титулярной (т.е. уже несуществующей), встречается в греческих актах XII и даже XIV в. Может быть на первый раз покажется даже странным, если мы скажем, что здесь, в христианской Таматархе, да еще в VIII в., т.е. до условного "начала" русского государства, мы пришли уже в самую Русь.

Откуда пошла русская земля? Этот вопрос, поставленный еще нашим киевским летописцем и возобновленный русской наукой в первой половине XVIII в., не перестает занимать умы и даже сердца специалистов вплоть до настоящего времени^*). Греческие писатели, когда хотели назвать русских не вульгарным, а литературным классическим именем, то до времен позднейших (т.е. даже опустя несколько столетий по крещении Руси) прибегали к термину Тавроскифы, т.е. скифы, живущие в Тавре, скифы таврические. Когда же "русские" жили в Тавриде? Для византийских писателей это факт несомненный. Иногда они именуют народ 'Ρώς - Русь прозванием 'Ρώς Δρομΐται - Русь-Дромиты, от δρόμος - бег, как бы Русь-Бегуны. И напр. Симеон Магистр или Логофет (Ed. Bоnn, 707) даже объясняет этот эпитет в смысле грабительских и завоевательных набегов русов на другие народы. Объяснение искусственное. Может быть проще объяснять это топографически. Для Птоломея (ок. 140 г.) тавро-скифы живут в окрестностях Άχιλλέως Δρόμος, так наз. "Ахиллесова Бега" между устьем Днепра и Перекопским перешейком Крыма, там, где узкий остров Тендер (Тендра) и коса Джарылгач. Твердая географическая память ο том, что не какие-то "тавроскифы," а просто руссы-россы жили в Тавриде, ярко отразилаоь в позднейших документах XIV-XVII в., а именно на географических картах Генуэзских торговых домов, ведших по берегам Черного моря свою торговлю в XIV и XV вв. Теперешний о. Тендер на этих картах именуется Rоssa. Нa тех же картах по зап. берегу Крымского полуострова в окрестностях нынешней Евпатории значатся местности: Rоssоfar, Rоssосa. Нa другой, более южный пункт местожительства тавроскифов (руссов) внутри полуострова указывают выражения: 1) жития Иоанна Готского (напис. в первой пол. XI в.), что "земля тавроскифов находится под страною (властью) готов," и 2) жития херсонисских мучеников (напис. ранее конца X в.), что Херсонис (Корсунь) находится в епархии тавроскифов."

Все еще, к сожалению, не до конца ясными остаются показания арабских историков ο русских, живших на Таманском полуострове. Русское Тмутараканское княжество XI в., совершенно оторванное от центральных приднепровских славяно-русских земель, и странная Тмутараканская епархия того же времени не перестали еще быть для русских историков туманностью и загадкой. И однако это - факт, непоколебимый, подкрепляемый длинным рядом свидетельств арабских писателей IX, X и XI веков. Один из них сообщает, что Русь живет на каком-то болотистом и нездоровом острове, другой говорит, что она живет на семи островах. Глядя на карту Таманского полуострова, можно допустить, что характеристика местности подходит к нему. Ибн Даста, писавший в первых годах X века, определяет остров, на котором жили Руссы, как расположенный недалеко от Хазерана (Хазарии) и страны Болгар (бывшей тогда приблизительно на территории областей - Донской и Кубанской). По словам Ибн-Дасты, к хазарам и болгарам, как к соседям, руссы сбывали добычу от своих постоянных грабежей. Это указание согласуется с географическим положением "русской" Таматархи. Никто меньший из русских ученых, как сам Шахматов, а за ним и С. Ф. Платонов, сделали попытку перетолковать эти свидетельства арабов в применении к Новгородскому району классического пути "из Варяг в Греки" ("Дела и Дни," кн. I, Петрогр. 1920 г.). Платонов отыскал болотное пространство, якобы стратегически защищенное системой речек на юго-восток от Старой Руссы, между реками Редьей и Ловатью, пространство в 3 дня пути в окружности. Конечно, арабы-купцы могли проходить и здесь в своих странствиях до Скандинавии. Но весь географический и этнографический антураж, среди которого арабские писатели упоминают ο руссах, никак не подходит к Новгородчине. Приходится упоминать об этой натянутой гипотезе только ради крупных имен наших ученых.

Средоточием тмутараканских руссов был, по словам арабов, город Русия при устье Русской реки. Этот город 'Ρωσία упоминается затем в греческих документах во второй половине XII в.¹⁾ и на итальянских картах последующего времени называется Rоssi, Rоssо, а река, текущая возле него - по всем признакам Дон - fiumе Rоssо. Где же находится этот город? На археологическом съезде в Киеве в 1899 г. проф. Ю. Кулаковский поддерживал мнение проф. Бруна, что 'Ρωσία тожественна с Воспором (Керчью), потому что у арабского географа Эдризи, труд которого составлен в Сицилии в 1163 г. город Rusia значится в 20 милях к западу от Матархи. Устье "Русской реки" Эдризи также пролегает между Сольдадией (Сугдеей) и Матархой, очевидно отожествляя с ним Керченский пролив. Β этом отожествлении он не одинок: уже хронист Феофан (нач. IX в). считает данный пролив устьем Дона. Β эту же ошибку впадали итальянские картографы. Таким образом, роль политического центра для восточной части черноморских руссов играли нынешние Керчь и Тамань-Темрюк. Конечно, это нужно понимать не в смысле единого центра единой государственной нации, а лишь одного из "завитков"- эмбрионов еще бродящей, образующейся, нащупываюшей себе место, потенциальной нации.

Сугубую неясность вносит в проблему о начале Руси совместное обсуждение двух разных вопросов. Один вопрос о племени и языке народа - вопрос преимущественно археологический. И другой об имени народа - преимущественно филологический. Выяснить первый вопрос, не значит еще решить второй и - наоборот. Раса, кровь народа является самым существенным и устойчивым его свойством, язык менее устойчивым, а имя уже и совсем внешней этикеткой, иногда случайно, извне к народу приставшей. Оба переплетающихся между собой вопроса к настоящему моменту могут считаться удовлетворительно разъясненными преимущественно при помощи так называемой норманнской теории. Не имея необходимости углубляться в дебри проблемы, отсылаем читателя к двум полезным руководствам. Старый путеводитель по вопросу - это Лекции датск. проф. В. Томсона (1876 г.), напечатанные в 1891 г. (I кн. "Чтен. в Имп. Общ. Ист. и Др. Росс."), a новый - это исчерпывающее библиографическое исследование проф. В. А. Мошина "Варяго-русский вопрос" (Slavia, Прага, 1931 г.).

Хотя имя Русь и поддается легче всего объяснению, как славянская передача имени, данного прибалтийскими финнами соседним скандинавским пришельцам-шведам, которых они доныне называют RUOTSI (диалектич. Rоtsi эстон Rоt's). В славянском произношении звук "uо" сливается в у: Suоmi (имя самих финнов) в русской летописи - Сумь. Следовательно, "Руотси-Руосси, Ротсь, Рось" по-славянски произносилось "Русси-Русь." Византийское ухо акцентировало в этом имени гласную "о" и произносило ^'Ρώς - Рос. Может быть на это повлияла и библейская реминисценция ο скифском народе "Рош," прорвавшемся, по свидетельству пророка Иезекииля (VI в. до Рождества Христова), из-за Кавказа в северную Сирию. Β греческом переводе LXX еврейское "Рош" пишется и звучит как 'Ρώς. Византийцы любили новые народы называть старыми, классическими, книжно-высокопарными именами.

Но новая русско-историческая и археологическая наука уже накопила большой материал, не позволяющий успокоиться на одном этом объяснении происхождения русского имени. Скандинавско-финский состав слова Русь, оставаясь непоколебленным, может не исключать и других корней его, которые встретились и слились со скандинавским именем. Α слились и объединились потому, что обширные части будущей великой русской равнины, населенных разнородными этническими группами, в конце концов подпали под стихийное объединительное влияние возобладавшего над ними славянского по языку племени, будущего русского народа. Племя это, разбросавшееся от Волхова, Двины, Немана, Сана, Днестра и Дуная до Дона, Волги и Кубани, втянуло в себя и местные этнографические и географические прозвища, среди которых корень "рос" и "рус" повидимому были не заносными со стороны, а автохтонными.

Если географическая номенклатура в нашем северно-прибалтийском пространстве пестрит названиями с корнем "рус" (Старая Русса, река Порусья, село Русино, река Русская, Деревня Руска; на севере Ладожск. оз. село Рускяля; на юге Финляндии озеро Рутсаляйнен, т.е. "шведы" и т. п.), тο это еще объяснимо занесением сюда таких имен через бродячих норманнов (по их финскому прозванию).

Но уже не столь убедителен этот генезис имени "Рус" в применении к географии средней и южной Прибалтики, где финнов нет. На нижнем течении Немана село Русс; в Курляндии г. Россиены; Мазурское озеро - Рош; село Росинско; на нижней Висле - Руссеная; близ крепости Ивангород - Россоч, Русец. И далее - через Галичину и Карпаты в Трансильвании: Рава Русска, Руске Ушице; на зап. стоp. Карпат - речка Рушково, село Рушлоляна; на вост. буковинской стороне: Рус-Молдвица; в центре трансильв. Альп село Русс, гора Рушка, речка Рушка, села: Рушкичи и Русберг. Речка Русова владает в Днестр ок. Ямполя; село Руска Банилла в Буковине около Прута; ряд сел около Дуная в Валахии; Рущук на Дунае. Пусть и сюда на Неман и Вислу пробирались бродяги норманны, но их оседание здесь было настолько слабо и редко, что не объясняет топографического изобилия "русских" имен.

Покойный академик Н. Я. Марр - наш крупнейший лингвист кавказских языков, утверждает наличность этнических терминов "Рущ, Рос, Рош" на Кавказе, Сев. Кавказе и Черноморьи. Сирийский церковный историк Захария Ритор (VI в.) называет среди народов Сев. Кавказа каких-то "Рос и Рус." Белами, переводчик X в. на персидский язык арабской хроники VII в. Табари среди народов сев. Кавказа называет хазар, Алан и Русов. Отсюда становится более понятным как бы внезапное выступление в IX веке на сцену истории Азовской-Черноморской или Тмутараканской Руси. Какая-то "Русь," пополненная, а может быть и возглавленная, новыми элементами, влившимися в нее с севера, здесь на сев. Кавказе уже существовала. Наши выдающиеся византинисты Ф. И. Успенский и за ним А. А. Васильев усматривают указания на эту черноморскую "Русь" - 'Ρώς у византийских писателей под излюбленным ими термином Скифы в применении к событиям, еще более ранних веков. Напр., византийские и грузинские хронисты, рассказывая ο нападении Авар на КПль в 626 г. и с суши и с моря, указывают на присутствие в войсках аварских, в качестве их союзников, Болгар и Скифов. Α Скиф для византийца той эпохи это синоним Руси. Вот какие загадки записаны ими: φλώρος - звук последнего слога напоминает "гордое надменное языческое племя"; χήρος тоже - "надменной гордости варвара - Скифа." И Античный эллин и византиец под Скифами привыкли разуметь племена, обитающие в причерноморском и прикавказском районах, а никак не дальше северных норманнов или северо-западных франков. Позднее VII-VIII веков происходит быстрая перемена в семасиологии термина ρ ώ ς. Византийцы явно прикрепляют его к варварам германского племени, к норманнам-варягам. И те до них дошли тоже с именем ρώς. Если такое слияние под одним именем двух народностей, одной издавна известной и другой - вновь явившейся, не возбудило никакого вопроса и не вызвало в византийской письменности никаких оговорок и пояснений, значит оно стало фактом самопонятным и очевидным. Значит эти две народности объединились, смешались и ни одна ни похищала, ни навязывала другой чуждого ей имени. Счастливая историческая случайность созвучия имен, родившихся из разных корней, только облегчила процесс тоже случайной встречи разных народов в открывшейся пред ними общей судьбе: в строительстве единой национальной жизни, славянской по территории и языку, и русской по имени.

Косвенными свидетелями такой встречи и слияния двух частей Руси служат нам довольно многочисленные упоминания ο русских у современных той эпохе арабских историков и мемуаристов.

Ибн Хордадбех, писавший не позже 846 г. (т.е. до фиктивной даты 862 г. начала русск. государства), нам сообщает: "Что касается русских (купцов) - а они суть племя славянское, - то они направляются из самых дальних концов Саклаба к морю Русскому и продают там бобровые меха, горных лисиц, а также мечи. Царь Рума взимает десятину с их товаров."

Или: "Они спускаются по Танаису (Дону), реке славян (саклаба), проходя через Камлидж (Итиль), столицу хазар, и властитель страны взимает с них десятину. И оттуда они спускаются на судах по морю Джурджана (Каспию) и выходят на берег, где им любо. Иногда они провозят свой товар на верблюдах из города Джурджана в Багдад. И евнухи славянские служат им здесь проводниками. Они выдают себя за христиан и, как таковые, платят поголовную подать."

Здесь имя "русс" мыслится принадлежащим, как имя собственное, народу по племени и языку славянскому. И самую страну руссов автор по ее этнической природе называет "Славянщиной" - Саклаба. Он мыслит ее обширной и далекой, северной и лесистой, по пушному сырью, которым она торгует. Караванные пути купцов-руссов суть не только сухопутные, но и мореходные и настолько прочно ими завоеванные, что самое море называется арабским писателем морем Русским, без всяких оговорок, как факт общепринятый. В этой Черноморской сфере (северный берег и Крым) русские купцы платят таможенную пошлину властям "римским," т.е. византийским.

Но рядом с этим караванным рейсом совершается и другой, также сухопутно-морской рейс русских, который можно назвать восточным. С верховьев Дона, очевидно путем перегрузки или волока, караван по нижней Волге спускается в Каспий до его юга, откуда на верблюдах до Багдада. Там по мусульманской Персии его сопровождают свои земляки, русские славяне, или как проданные в рабство, или как пленные, обращенные в евнухов. Русские рисуются еще язычниками и только ради паспортных удобств именующими себя христианами.

Арабский писатель также половины IX в. Ал-Бекри подчеркивает доминирующее национальное влияние на южно-русской равнине славянского населения, говоря: "главнейшие из племен севера говорят по-славянски, потому что смешались со славянами: баджинаки (печенеги), русы и хазары." Ал-Бекри в месиве народов, цементируемом славянским языком, различает и "русов," как ославяненных, но иноплеменников. Пришельцев ли издалека, или местных? Скорее последнее. Ибн Фодлан считает Русов как будто одним из восточных народов. Ο Волге он говорит: "Итиль течет к хазарам из Руса и Болгара." Если, как мы знаем, болгары осели на средней Волге, то русы по соседству мыслятся где-то около центра русской равнины. И еще подробность: "пища хазар привозится к ним из Руса, Булгара и Куябы (Киева)" Тут русы не совпадают с киевлянами и стоят ближе к народам Востока. Ибн-Даста называет князя руссов "хакан - рус," т.е. хазарскими княжеским титулом (каган - иудейское коген). Все это более походит на признаки восточного народа и соблазняет новейших исследователей строить даже гипотезу тюркского происхождения имени "русь" (K. Fritzlеr).

Из греческой еще хронографии передалось славянскому летописанию предание ο тождестве руси с тюрками. Сербский перевод XIV века дополнений к хронографии Зонары, упоминая повидимому ο нападении руссов на КПль 860 г., выражается так: " роди же нарицаемыи руси, кумане сущи, живяху во Евксине, и начаша пленовати страну рымскую." Повторяя это, Никон Лет. (876 г.) и Степен. Кн. I, 50, формулируют так: "роди, нарицаемии Руси, иже и Кумани, живеаху во Евксинопонте..."

Итак, к настоящему моменту можно признать, что были какие-то племена и в предкавказском Черноморьи, не псевдонимно, a исконно называвшиеся Русью, ославянившиеся по языку и влившиеся в общий поток нашествий на Византийскую империю и вложившиеся в процесс построения государства русского. Но в последнем строительстве все же ведущая роль выпала на долю другой Руси - норманнской. Таково было убеждение византийцев, на горьком опыте лично ознакомившихся с ее положительными и отрицательными качествами. Византийцы отчетливо нам говорят, что эти 'Ρώς были скандинавы, командовавшие славянскими массами.

Интереснейшее свидетельство ο первоначальной стадии ознакомления Византии с новым для нее народом 'Ρώς в начале IX в. сохранилось в Бертинских Анналах Пруденция Галиндо (t861 г.) под 839 г., т.е. до выступления на сцену киевского русского государства.

Анналист передает, что в Ингельгейм (на Рейне), столицу франкского императора Людовика Благочестивого, пришли послы от византийского императора Феофила, a вместе с ними "некоторые люди, которые называли себя, т.е. народ свой (qui sе, id еst gеntеm suam, Rhоs vосari diсеbant) Ροс. Они пришли в Византию от их собственного царя по имени Chaсanus (т.е. очевидно "каган"), но назад не хотели возвращаться той же дорогой, боясь одного жестокого и варварского народа." Поэтому Феофил просил Людовика пропустить их домой через свою державу. Однако, несмотря на солидную рекомендацию, к пришельцам отнеслись весьма подозрительно, a император, "прилежно испытав причины прихода их, открыл, что они из свевов," т.е. шведов (соmpеruit соs gеntis еssе suеоnum). Как бы экспертиза ни была поверхностна, во всяком случае уже самое направление этих росов домой через сердце Европы (в Швецию, a затем водными, варяжскими путями в Таматарху?) говорит за то, что их национальность в общем угадана верно и отличена даже от хорошо известных на западе норвежских и датских норманнов.

Вывод отсюда тот, что Русь - это восточные скандинавы, не забывшие даже своей северной родины, но связавшиеся настолько тесно с новой жизнью в Предкавказьи, что и князь их называется по-хазарски хакан. Нам теперь понятно, из каких элементов сложилась этническая и политическая загадка для византийцев начала IX века. Но это еще не разгадка для нас корня имени 'Ρώς. Окрестила этим именем бродячих скандинавов только восточно-европейская почва; на всем ее просторе от Балтийского моря и Карпат, до Черного и Каспийского морей. И если имя Ruоtsi - Русь, не существовавшее как имя племенное в Скандинавии, на новой почве извне пристало к скитальцам-норманнам, то остается все-таки неясным, почему оно в его, так сказать, финнской форме так легко было усвоено во всех концах великой русской равнины. Тут гипотеза ο встрече двух созвучных имен, северного и южного происхождения, сохраняет свою силу.

Бесспорен, однако, голос древних первоисточников. Β них Русь прилагается к военно-командующей, норманно-варяжской, в племенном смысле северно-германской Руси. Это с совершенной ясностью засвидетельствовано всеми византийскими источниками и нашими русскими летописями. Наша местная, славянская и даже "русская" (в двойном смысле - имени и крови), Русь выступила на сцену истории под главенствующей командой Руси скандинавского происхождения. Судьбы той и другой Руси, политические, культурные, духовные, бытовые неразрывно слились в едином "русском море," причем скандинавско-варяжский ручеек иссяк, потерялся в нем скоро и бесследно. Совершила и завершила это единство главным образом духовная сила новой христианской веры, победившей убогое язычество в душах двух племен. Поэтому неуместен какой-то якобы патриотический и церковный страх - признатъ в законных пределах правоту так наз. норманнской теории начала Руси, как нации, как государства, и как церкви.

За последнее полстолетие русская археология прочно установила, что военно-торговый путь для скандинавов "из варяг в греки" по Днепру есть путь сравнительно новый, установившийся уже в IX в. Ранее его долгое время практиковался ими в военно-торговых целях другой, более далекий путь: по Волге, Каспию и через Закавказье. Он вел скандинавов на передне-азиатский Восток и обратно оттуда вел арабских купцов в Скандинавию. Одна северная ветвь этого пути шла в бассейн Камы. B кладах Швеции VIII-IX вв. монет арабских вдвое больше, чем византийских. Отсюда понятна слава Биармии (т.е. Перми, Перм. края), звучащая в скандинавских сагах. Новейшие археологи (П. Смирнов. Сбирник Ист. Фил. Видд. № 75 Укр. Ак. Н.), судя по скандинавским курганам Яросл. и Влад. губ., склонны относить зачатки здесь варяжско-рус. государственности даже к VI веку. Во всяком случае, поворот скандинавов с этого восточного и длинного пути к Багдаду на более короткие и западные пути к Черному морю и Византии есть явление новое, не ранее конца VIII в. Этот западный путь имел варианты: не только общеизвестный Волховский, но и другой - Западно-двинской через Сан к Днестру, и третий - по Неману к тому же Днепру. Шахматов и Мошин даже гадают, что открывшаяся к IX в. тяга к Византии соблазняла и волжских скандинавов переходить волоком на Дон и оттуда на Черное море. Α конкуренты их - варяги днепровского пути, отрезали им пути к возврату из Византии. И в этом смысл таинственного эпизода 839 г., когда Rhоs восточного пути, избегая устроенной им ловушки, обходным путем вернулись через Скандинавию на Восток к своему хакану.

Эта Русь конца VIII нач. IX вв. - подвижное месиво народов: славянского, норманнского и может быть частично скифско-иранского, или даже тюркского, бродила и была рассеяна по всем северным берегам Черноморья, уже издавна христианизованным Византией. Единоплеменные и близкие по языку для скандинавов готы были уже с IV в. христианами. Готские епископские кафедры были и в Таматархе и в г. Русии (Керчи). Христианство покоряло народ за народом между Черным и Каспийским морями. Выщеупомянутый список кафедр КП патриархата VIII столетия называет под ведением готского Дорийского митрополита епископов: Оногурского (Όνογούρων венгерского - угорского?) - народа, жившего по верхнему бассейну Кубани, Итильского ('Αστήλ), то есть, столичного хазарского и Хвалисского (Χουάλης) - вероятно прикаспийского. Северно-кавказские аланы (предки осетин), как наверное теперь известно, приняли христианство вместе со своим князем в самом начале X в. Руссы же сначала не поддавались культурному, укрощающему влиянию византийской религии. Предпочитая вести свабодный образ жизни морских пиратов, они делали по временам опустошительные набеги на соседние берега Крыма и Малой Азии. Все-таки в конце концов с них именно, как и у готов, началось просвещение светом христианской веры всего русского мира. Α толчками к этому послужили как раз те самые пиратские набеги руссов, виновики которых и не подозревали ο столь благодетельных последствиях своих варварских предприятий.