Полтавская Миссионерская Духовная Семинария

Переяславская (Полтавская) Духовная Семинария

Старые «Епархиальные ведомости» так повествуют о начале существования Семинарии в Переяславе: старанием преосвященнаго епископа Переяславского и Бориспольского, кир Арсения Берла, в новосооруженных при архиерейском доме того же лета славяно-латинских училищах «зачаты учения: фара, инфима, грамматика, синтаксима, поэтика и риторика». Это зачатие учений послужило актом рождения Переяславско-Полтавской Семинарии, началом ея историческаго существования.

Основываясь на духовном регламенте, в котором, в числе дел епископа, указывается, между прочим, следующее: «вельми к исправлению Церкви полезно есть сие, чтоб всяк епископ имел в доме, или при доме своем школу для детей священнических, или и прочих, в надежду священства определённых», преосвящ. Арсений, ещё в начале 1737 г., собирал сведения о священнических и церковно-причетнических детях, обучающихся в Киевских училищах. Собравши эти сведения, преосвященный стал подготовлять все необходимое к открытию училища в своей епархии. Как постриженнник Киево-Печерской Лавры, не разрывавший с нею связи во всё последующее время, он нашел сочувствие к своему делу в тогдашнем настоятеле лавры, архимандрите Иларионе Негребецком, который вместе с братиею, «соблаговолил подарить на училища четыре хаты, будинки прозываемого Тамаринского, за речкою стоячия». Эти хаты были перевезены «со всей епархии выстаченными подводами», и из них при архиерейском доме, на земле, приобретённой у полковника Ивана Мировичка, выстроено здание для славяно-латинских училищ, иначе называемых «коллегиумом» и «семинариумом».

Приготовивши здание, преосвящ. Арсений стал заботиться о материальном обеспечении учителей и учеников семинариума. В духовном регламенте о материальном содержании школ архиерейских сказано: «от знатнейших в епархии монастырей брать всякого хлеба двадцатую долю, да от земель церковных, где суть, всякого же хлеба брать тридцатую долю. И на сколько бы человек стало хлеба онаго к пропитанию, и иным нуждам (одеяние не в числе), толикое бы число с потребными служительми было. А учителей довольствовал бы епископ кормом и денежною ругою из архиерейской казны». В таком же духе был издан указ и императрицей Анной Иоанновной от 3 декабря 1737 г. На основании этих законоположений, преосвященный сделал распоряжение по всем протопопиям епархии, чтобы составлены были комиссии из священнослужителей «постоянных, добросовестных и всякой веры годных» и чтобы эти комиссии объехали протопопии, и «всех приходов имеющияся церковныя земли пахатныя и прочия пожитки, с которых доходы собираются к церквам, со всяким обстоятельством и по самой сущой правде описали порядочно», а затем уже, с общаго согласия всех протопопов, составлено было «расположение», что именно и сколько (денег, пшеницы, ржи, гречихи, дров и проч.) нужно взимать от приходов и священнослужителей на содержание открываемого в Переяславе семинариума.

Подготовивши таким образом, всё необходимое, преосвящ. Арсений, собрал в новоустроенное училище из всей своей епархии священнических и причетнических сынов «искусных и удобных к научению славяно-латинскому», и 2 октября состоялось, «за Божиею помощию», открытие славяно-латинского коллегиума или семинариума. Кто был первым начальником этого коллегиума, сколько и какие были первые учителя, каков был первоначальный строй учебной и воспитательной жизни новооткрытой семинарии, а также какое именно число всех учеников собралось, - на всё это нет ответа в отысканных доселе исторических памятниках. Но так как сам основатель семинариума, преосвящ. Арсений, был воспитанник Киевской академии, так как он поддерживал связь с Киевом во всю свою жизнь и в 1743 г. выписывал из Киева же учителей для риторическаго и пиитическаго преподавания в своих училищах, так как, наконец, все семинарии, существующия в России, по словам знаменитаго нашего историка-богослова, высокопреосвященнаго Макария, «суть как бы копии, снятыя с древней Киевской академии», на что указал и Комитет для усовершенствования духовных училищ 1807 г. в своём докладе Государю Императору Александру I-му, то, на основании всего этого, за несомненное нужно признать, что и первым начальником, и первыми учителями Переяславской Семинарии были воспитанники Киевской академии (как и свидетельствует об этом высокопреосвящ. Макарий), а равным образом и самое устройство учебной и воспитательной частей в семинарии было такое же, какое существовало в тогдашней академии.

Таким образом Переяславскую Семинарию со стороны учебно-воспитательнаго строя и ея руководителей и наставников можно назвать родною дочерью Киевской академии, притом дочерью, во всём похожею на свою мать. Но, будучи дочерью, новооткрытая семинария не состояла первоначально ни в какой официально юридческой зависимости от академии, была епаршеской семинарией, всецело зависившей от местных преосвященных. В первое время Переяславская Семинария была не полная, именно она состояла из четырёх низших классов, или, по тогдашнему названию, школ: фары, инфимы, грамматики, синтаксимы, и двух средних, пиитики и риторики, а высшие классы, философский и богословский, открыты в ней после. Притом, эти классы были открываемы не один, а два раза, при различных обстоятельствах и разными. Вообще в жизни нашей Переяславской Семинарии, до преобразования по одному, общему для всех семинарий, плану в 1817 г., можно указать три периода: первый от 1738 до 1785 г., т.е., от начала ея существования до закрытия в ней философскаго и богословскаго классов и подчинения Киевской академии, произшедшаго вследствие временнаго закрытия самой епархии; второй - от 1785 до 1797 г., - период самый бедственный, когда по закрытии епархии, не стало высшаго непосредственнаго архипастырского надзора и попечения, и семинария переживала тяжкие годы; наконец, третий - от 1797 до 1817 г., когда, с восстановлением епархии, начались улучшения семинарии по всем частям.

Из этих периодов первый и второй известны очень мало: имеющияся сведения о них скудны, отрывочны, так что изобразить внешнюю и внутреннюю жизнь семинарии за это время можно только при помощи сравнений с жизнию Киевской академии. В 1803 году, по случаю преобразования губернского административного устройства, Семинария, пребывавшая в Переяславе, была переименована в Полтавскую. Впрочем, в уездном городе Полтавской губернии семинария находилась еще без малого 60 лет. В 1816-1817 годах была проведена реформа духовного образования. Она коснулась и Полтавской Семинарии. Летопись сообщает: Получив указ Св. Синода 10 декабря 1816 г., преосвященный епископ Мефодий сдал оный в консисторию для исполнения и представления ему с мнением, приказал при этом, чтоб «об успехе по сему (т.е. преобразованию духовно-учебных заведений епархии) доносит ему чрез две недели и в семинарское правление послать копию без замеделения». В рапорте консистории преосвященному от 17 генваря 1817 г. мнение ея «относительно преобразования и учреждения духовных училищ в Полтавской епархии» выражено таким образом: «поелику в указе Св. Синода сказано устроить на первый раз необходимое только число уездных училищ, и приходския училища устроить в равном количестве с уездными в одних местах под одним начальством, в Полтавской же епархии, по отдалённости места от Переяслава, необходимым почитается для облегчения духовенства, кроме что при семинарии, ещё и в губернском городе Полтаве училище; для того послать в здешнее семинарское правление указ с запросом, могут ли при семинарии помещены быть уездное и приходское училища, и что окажется донесть консистории немедленно. А между тем предписать указом Полтавскаго Крестовоздвиженскаго монастыря архимандриту Иосифу, что как уставом духовных уездных училищ отделения III, главы 1-й, в § 54-м сказано: ученики уездных училищ, преимущественно же бедные, помещаются для жительства в семинарском доме или монастыре, то чтобы заблаговременно изготовлены были на сей предмет незанятыя никем келии, которых, как консистории известно, в том монастыре имеется для помещения уезднаго и приходскаго училища довольно, сколько оных числом и в каком оныя ныне находятся положении, донести консистории со всевозможною скоростию». На указы консистории, посланные в семинарское правление и к архимандриту Иосифу, первое ответило, «что по количеству и расположению училищных камер настоящаго семинарскаго корпуса могут помещены быть в оном поветовое и приходское училища», а последний прислал на разсмотрение ея «описание праздных в Полтавском монастыре келий, требующих частию совершенной перестройки, частию же иждивительной починки». Но вторичный указ консистории архимандриту Иосифу, чтобы он «за учинением надлежащей сметы, во что оных порчей починка может обойтися, без дальнейшаго излишества прислал таковую смету в консисторию с первою почтою всенепременно», 23 февраля препровождена им при репорте «примерная смета», составленная «сведущими и добросовестными людьми по обозрении с ним и братиею монастыря пустых флигелей». Для приспособления под училище пустых монастырских помещений, «сведущие и добросовестные люди» исчислили расход в 5058 рублей, полагая «без всякого излишества» за 1000 кирпича с доставкою по 28 рублей, за 1000 драни с доставкою по 100 рублей, за сажень песку 10 руб. и т.д.

По представлении консисториею подробнаго доклада преосвященному о преобразовании семинарии и устроении в епархии духовных училищ, его преосвященство препроводил 20 марта «в Св. Синод по Комиссии духовных училищ» нижеследующее «доношение»: «Во исполнение указа из Св. Синода прошаго 1816 года ноября от 19 числа ко мне последовавшаго, о присылке в Св. Синод мнения, в разсуждении устроения в Полтавской епархии уездных и приходских училищ, и о доставлении нужных по сему предмету сведений, истребованы мною откуда следовало чрез посредство Полтавской духовной консистории все отсносящияся к тому справки, из коих усматривая, что в Полтавской епархии, в которой, кроме семинарии, нет никаких нижних учебных заведений, невозможно будет обойтись одним уездным и одним приходским при семинарии училищем; ибо 1-е корпус ея, так как прежде учение в ней простиралось только по риторику, и учеников было весьма умеренное число, устроен столь тесен, что ныне когда в оной ежегодно находится студентов и учеников от 600 до 700, едва могут они помещаться в классах, а особливо в низших, где некоторые из учеников по крайней тесноте принуждены стоять среди класса; если же ограничится устроением только при семинарии одного уезднаго и одного приходскаго училища, а число учеников при новом образовании, особенно в уездном и приходском училищах, по необходимости умножится, судя по тому, что в Полтавской епархии детей священно- и церковнослужительских, в семинарии не обучающихся, находится до 1000 таковых, кои непременно должны будут явиться в те училища, то в сем предположении к помещению их в оных классах откроется совершенная невозможность; и 2-е по пространству Полтавской епархии и по отдалённости многих поветов от епархиальнаго город Переяслава многие из священно- и церковнослужителей чрез доставление детей своих из дальних мест в семинарию принуждены употреблять в пути излишния значительныя издержки, а другие по недостаткам своим и вовсе уклоняются чрез то от образования детей своих учением. В разсуждении чего находя необходимым устроить в Полтавской епархии на первый раз, кроме уезднаго и приходскаго училищ при семинарии, и в другом каком-либо выгодном по местному положению городе особое уездное и приходское училища, и для сего избирая таковым губернский город Полтаву, где в разстоянии одной версты находится мужеский второклассный Крестовоздвиженский монастырь, довольный обширным строением, никем незанимаемым и весьма выгодным к помещении в нём тех училищ, истребовал я от тамошнаго настоятеля архимандрита Иосифа тому строению описание, который, представляя оное и показывая в нем способных к тому, но требующих некоторых нужных починок шесть праздных корпусов, присовокупил и учинённую им обще с братиею и добросовестными - сведущими людьми смету, по коей потребной на починку тех корпусов суммы показано 5058 рублей. - Все сии обстоятельства сообразивши, полагаю мнение: в сходство означеннаго от 19 ноября прошлаго 1816 года указа устроит на первый раз в двух городах Полтавской епархии уездныя и приходския училища в 1-м епархиальном городе Переяславе при семинарии, в которой классических комнат для тех училищ, достаточно будет, и во 2-м губернском городе Полтаве в тамошнем Крестовоздвиженском монастыре с тем, чтобы в новоучрежденныя училища дети священно- и церковнослужительския принимаемы были по удобности местнаго положения, - в Переяславе из 15 поветов, Полтавскую епархию составляющих: Переяславскаго, Золотоношскаго, Пирятинскаго, Лубенскаго, Лохвицкаго, Прилукскаго, Роменскаго и Гадячскаго, и в Полтаву из поветов: Полтавскаго, Константиноградскаго, Кременчугскаго, Кобелякскаго, Хорольскаго, Мигородскаго и Зеньковскаго; для каковых училищ и учители имеются способные и благонадёжные, которые могут иметь выгодныя квартиры - здесь при доме архиерейском, а в Полтаве - в означенном Крестовозвиженском монастыре». «Сверх сего долгом поставляю почительнейше доложить Св. Синоду: 1-е Полтавской семинарии ректор и богословии учитель, Лубенскаго второкласснаго Преображенскаго монастыря настоятель, архимандрит Ириней, по припадкам своим болезненным, к излечению коих не предвидится надежды, не может впредь оставаться с пользою в должностях по семинарии и настоятелем того монастыря; 2-е находящийся в здешней епархии на пребывании архимандрит Сильвестр и занимающийся в семинарии преподаванием герменевтики и церковной истории, по известной болезни своей, для обучения впредь по оным предметам, не может быть надёжен; 3-е семинарии префект, философии учитель протоиерей Иосиф Козачковский и риторики учитель 10 класса (чиновник) Семён Андрущенко, по долговременной, усердной и добропорядочной их службе, могут и впредь для семинарии быть благонадёжными и служить в ней с пользою; и 4-е нижних классов учители объявили согласие продолжать учительскую службу в уездных училищах. Для того всенижайше прошу св. правительствующаго Синода: 1-е определить в Полтавскую семинарию новаго ректора, а нынешнему ректору архимандриту Иренею, по неимению в здешней епархии праздных настоятельских мест, и потому что настоятельство означеннаго Лубенскаго монастыря соединено с должностию семинарии ректора, дать особе какое либо место по своему благоусмотрению; 2-е учителей - философии протоиерей Козачковскаго и риторики Андрущенка, по изъясненному их достоинству, утвердить в звании профессоров тех наук и перваго из них, по особенной способности и опытности в образовании юношества, назначить в должность инспектора семинарии и ректора уезднаго при оной училища, от коих и конспекты при сем прилагаются; 3-е определить профессоров а) на предметы: богословия, церковной и всеобщей истории и математики и б) на языки: еврейский, греческий, немецкий и французский; и 4-е если повелено будет открыть в Полтавском Крестовоздвиженском монастыре уездное и приходское училища, то настоятеля онаго архимандрита Иосифа утвердить в звании смотрителя уезднаго училища. - Все же сие предаю на благоразсмотрение Св. Синода и имею долг ожидать в разрешение на то указа».

По сему донесению преосвященнаго Мефодия прежде всего сделано было распоряжение об отпуске 5058 рублей на приспособление праздных построек Полтавскаго Крестовоздвиженскаго монастыря для помещения в них уезднаго и приходскаго училища. Комиссиею духовных училищ исходатайствовано Высочайшее дозволение на отпуск означенной суммы и о переводе оной в ведение Полтавскаго преосвященнаго поручено митрополиту Амвросию известить его, что им и учинено 27 мая 1817 г. По получении отношения от высокопреосвященнаго митрополита Новгородскаго, епископ Мефодий предписал консистории: «к архимандриту Полтавскаго монастыря послать при указе шнурозапечатанную книгу с предписанием, дабы он приняв немедленно из Полтавской казённой платы показанные 5058 рублей и записав в ту книгу приходом употреблял их согласно с назначением и экономическою бережливостию, показывая в книге расходы с росписками, а притом приступил бы как возможно поспешнее к починкам строений, предназначенных в оном монастыре для уезднаго и приходскаго училищ». Далее, приложенные к донесению преосвященнаго конспекты учителей Полтавской семинарии, Комиссиею духовных училищ препровождены были для разсмотрения в конференцию С.-Петербургской духовной академии. Последняя, исполнив данное ей поручение, донесла:

«1) Полтавской семинарии префекта протоиерея Козачковскаго конспект по классу философских наук есть порядочный состав понятий философии Волфианской. Сочинитель достаточно знает язык латинский. Учителем быть может; звание профессора заслужит, естьли приложит старание дополнить свои сведения новейшими открытиями в философии.

2) Той же семинарии учителя риторики Андрущенка конспект по классу словесных наук в порядке, и сочинитель учителем быть может».

Заключения Комиссии духовных училищ по донесению преосвященнаго Мефодия, сообщенныя ему митрополитом Амвросием выпискою из журналов ея от 30 мая и 24 июля, состояли в следующем:

«1) В Полтавской епархии, согласно представлению преосвященнаго, учредить два уездныя и два приходския училища - одне в Переяславе при семинарии, а другия в Полтаве при тамошнем Крестовоздвиженском монастыре.

2) Ректором и профессором богословских наук определяется С.-Петербургской академии бакалавр по части церковной истории иеромонах Кирилл.

3) Профессором церковной истории и греческаго языка магистр Ловагин.

4) Профессором истории всеобщей и российской и еврейскаго языка, старший кандидат Сипягин.

5) Протоиерея Козачковскаго и 10 класса Андрущенка утвердить - перваго профессором философских наук и инспектором семинарии, а втораго учителем словесности. В предписании по сему предмету поместеть, дабы упомянутый протоиерей приложил старание дополнить свои сведения новейшими открытиями в философии.

6) Определение учителей французскаго и немецкаго языков предоставляется местному начальству.

7) Ректорами уездных училищ быть - Переяславскаго - означенному Козачковскому, а Полтавскаго - Крестовоздвиженскаго монастыря архимандриту Иосифу.

Общия положения: учебный курс во всех училищах Киевскаго округа считать с будущаго сентября. Учеников семинарий, оканчивающих ныне учебный курс, уволить в епархиальное ведомство для определения на места, а неокончивших разместить по отделениям для слушания полнаго курса. Училищам Киевскаго округа состоят в ведении С.-Петербургскаго академическаго правления». Выписка сия препровождена была преосвященному Мефодию 11 августа, а 14 числа того же месяца последовал на имя преосвященных Киевскаго округа указ Св. Синода, «дабы они немедленно приступили к открытию семинарских правлений в новом виде и чтобы как они, так и семинарския правления по открытии семинарий в училищных делах руководствовались данными им уставами». Вместе с сим сообщалось преосвященным, что «до преобразования Киевской академии все училища Киевскаго округа будут состоять в ведомстве С.-Петербургскаго академическаго правления». Таким образом, в сентябре 1817 г. последовало преобразование Полтавской семинарии по новым уставам, составленными Комиссиею духовных училищ, а одновременно с ним открыты при ней уездное и приходское училища. Открытие же Полтавскаго уезднаго училища замедлилось до 7 генваря 1818 года (Дело 1816 года № 112).

В 1862 году Семинария была перенесена из уездного города Переяслава в губернский центр - Полтаву. Серьезная реформа была проведена в Полтавской Семинарии в 1876/1877 учебном году. Вернемся к хроникам:

После ревизии, произведённой в мае прошлаго года г. Член-ревизором Учебнаго Комитета при Святейшем Синоде, Коллежским Советником, С.И. Миропольским, Полтавская Семинария оканчивала последние дни своего непреобразованного состояния и с начала 1876/77 учебнаго года вступила в новый период своего бытия, - в состояние полнаго преобразования, согласно уставу православных духовных семинарий, Высочайше утверждённому 14 мая 1867 года.

1. Первому и самому ощутительному изменению на лучшее новопреобразованная Полтавская Семинария подверглась в учебной своей части. Здесь произошло, с одной стороны, вовсе распределение классов и соединенное с ним новое размещение учебных предметов, а с другой - новое число уроков в течение недели и связанное с ним изменение прежнего штата гг. преподавателей. а) До преобразования в Полтавской Семинарии были три отделения учащихся: низшее, среднее и высшее, с параллельными классами при каждом отделении, за исключением последняго пред преобразованием (1873/74-го) учебнаго года, когда в высшем отделении, по малочисленности его, параллельный класс был уже закрыт. В каждом из упомянутых трёх отделений воспитанники учились по два года.

- С прошлаго учебнаго года из трёх прежних отделений Семинарии образовано было шесть классов, с одногодичным курсом, как и в других учебных заведениях наших. При этом, так как воспитанников Полтавской Семинарии по штату положено 324, то по штату же при Полтавской Семинарии назначено быть параллельным отделениям при первых трёх классах, что и было в истекшем учебном году и остаётся доселе. С образованием шести классов, и учебные предметы распределены в Полтавской Семинарии с минувшаго учебнаго года, согласно требованиям устава преобразованных семинарий. Распределение это следующее: a) в 1-м классе преподаются: изъяснение Св. Писания (пятокнижия Моисеева), теория Словесности, всеобщая гражданская История (древняя), Алгебра, Греческий, Латинский, Немецкий и Французский языки; b) во II-м классе - изъяснение Св. Писания (исторических книг Ветхаго Завета), история Литературы, История общая и русская, Геометрия, Греческий, Латинский, Немецкий и Французский языки; c) в III-м классе - изъяснение Св. Писания (учительных книг Ветхаго Завета), Логика, История общая и русская, Тригонометрия, Пасхалия, Греческий, Латинский, Немецкий и Французский языки; d) в IV-м классе - изъяснение Св. Писания (пророческих книг Ветхаго Завета), Психология, Обзор философских учений, Физика, Космография, Греческий и Латинский языки; е) в V-м классе преподаются: изъяснение Св. Писания (Евангелий и книги Деяний), Основное Богословие, Литургика, Гомилетика, Церковная история, Педагогика и чтение Отцов на Греческом языке; f) в VI-м классе - изъяснение Св. Писания (послания Апостольския и Апокалипсис), Догматическое Богословие, Нравственное, Гомилетика, Практическое Руководство для пастырей, история Русской церкви, Педагогика и чтение Отцов на Греческом языке. Таким образом изъяснение Св. Писания и Греческий язык проходят чрез все классы Семинарии, история гражданская и новые языки чрез первые три класса, Физико-математическия науки и Латинский язык чрез первые четыре класса. При таком распределении предметов, первые четыре класса Семинарии образуют собою курс наук, так называемых, общеобразовательных, а старшие два класса - курс наук специально-богословских. Оканчивающие первый, т.е. общеобразовательный курс, пользуются всеми правилами окончивших курс средних учебных заведений Министерства Народнаго Просвещения и могут поступать (как поступали и доселе поступают) в университеты и другия высшия учебныя заведения, кроме духовных академий, для поступления в которыя непременно требуются пройти полный курс наук всех шести классов семинарии. Кроме упомянутых предметов, воспитанники Семинарии, поочерёдно, известными группами, под руководством особых преподавателей, обязаны, по новому уставу, заниматься в часы внеклассные церковным пением и гимнастикою. Первый из сих двух предметов преподавался в Полтавской Семинарии и в прошлом учебном году; последний - нет, по отсутствии общежития в Семинарии, приспособленных для гимнастики снарядов и помещений для оных. Уроки Гимнастики имеют открыться только в настоящем помещении Семинарии, в наступившем учебном году. Далее, воспитанники IV, V и VI классов изучившие один из двух новейших языков в первых трёх классах Семинарии, приглашаются, в виду особливой задачи и цели семинарскаго образования, к изучению и Еврейскаго языка, по свободному их желанию, также во вне-классное время, для чего и полагается по два урока в неделю. Наконец, нельзя не упомянуть, что воспитанники V и VI классов Семинарии, под руководством г.Преподавателя Педагогики, имеют ещё особыя весьма почтенныя занятия даже и в воскресные и праздничные дни. Разумеем воскресную при Семинарии школу. Школа эта открыта в генваре 1867 года. Средства ея по началу были весьма скудны, и если она и тогда уже делала довольно заметные успехи, то это надо приписать первее всего трудолюбию и энергии тогдашняго Инспектора Полтавской Семинарии и вместе преподавателя Педагогики, А. С. Шереметинскаго. С поступлением на кафедру Педагогики в 1867/68-м учебном году нынешняго Преподавателя этого предмета, Г. В. Истомина, деятельность в воскресной школе возрастала со временем, хотя желаемые успехи и затруднялись продолжавшеюся скудостью средств. Но и это последнее прискорбное обстоятельство устранено, наконец. Высокопреосвященное к делу народнаго образования нынешняго г. Министра Народнаго Просвещения и вместе Обер-Прокурора Святейшаго Синода, Графа Дмитрия Андреевича Толстаго, внушило ему заботу исходатайствования увеличения материальных средств воскресных при семинариях школ. Вследствие сего и наша воскресная школа с 1873 года получает ежегодно на свои учебныя нужды по 300 рублей. - Обучаются в школе не одни малолетние и юноши, но и люди возрастные и зрелые, большею частию из мещан и ремесленников г. Полтавы. Число учащихся колеблется под влиянием как условий домашней жизни самых учащихся, так и времён года. Цифры учеников воскресной школы нашей наименьшия 60-70, наибольшия 120-130. б) В прежних, до преобразования, духовных семинариях бывало по три урока в день в каждом классе. Так было и в Полтавской Семинарии, но не до года ея преобразования, а гораздо давнее. По ходатайству Архипастыря нашего, вследствие представления Правления Семинарии, принятаго им в особливо сочувственное внимание, в Полтавской Семинарии открыто по четыре урока в день, согласно уставу преобразованных семинарий, ещё в 1869 году, так что с этой стороны Семинария Полтавская могла считать себя преобразованною за 7 лет до года полнаго своего преобразования. Тем не менее, с увеличением числа классов в истекшем учебном году, с более широкою постановкою программ по разным предметам в семинариях преобразованных, потребовалось и открылось и в нашей новопреобразованной Семинарии гораздо большее число уроков в течении недели, нежели какое было у нас прежде. Так в запрошлом 1875/76-м учебном году в Полтавской Семинарии было только 120 уроков в неделю, а в прошлом, с преобразованием ея, 198 уроков, да сверх того 4 урока пения и 2 урока Еврейскаго языка, всего 204 урока в неделю. В наступившем учебном году к ним прибавятся 4 урока гимнастики, при чём всех уроков в неделю в Семинарии имеет быть 208. С таким увеличением числа уроков, и самый штат гг. Преподавателей увеличился в новопреобразованной Полтавской Семинарии по сравнению с прежним ея состоянием. Так, до преобразования ея, в ней было 13 штатных преподавателей, включая в это число и ректора с инспектором, бывших тогда и преподавателями, наряду с остальными своими сослуживцами. Теперь, по штатному положению, состоят при Семинарии: Ректор и Инспектор, 2 преподавателя св. Писания, 2 преподавателя Математики, 2 - Латинскаго языка, 3 - Греческаго, 1 - Словесности и Логики, 1 - Психологии, Обзора философских учений и Педагогики, 1 - Общей и Русской гражданской Истории, 1 - Общей и Русской церковной истории, 1 - Гомилетики, Литургики и Практического Руководства для пастырей, 1 - Богословий, - всего 17 лиц штатных. Сверх сего, в качестве вольнонаёмных, по соглашению с Правлением Семинарии, приглашаются из других учебных заведений: 2 преподавателя новейших языков, 1 - пения и 1 - гимнастики. Преподавание Еврейскаго языка поручается способному из евреев, исповедующих христианскую веру, а в случае неимения таковаго, кому либо из учителей Семинарии.

Многозначительною силою, условливающею успехи учебной деятельности как гг. преподавателей, так и воспитанников Семинарии, служат две библиотеки: а) собственно, так называемая, семинарская библиотека и б) ученическая библиотека. а) Первая из сих библиотек представляет собою состав книг по всем отделам семинарскаго курса наук на разных языках, а также и собрание разных духовных и светских периодических изданий. При крайней скудости средств, какими располагала прежде библиотека, состав и ценность ея не обещали быть значительными. На деле, однако, было не то. Библиотека Переяславской Семинарии пользовалась в старину репутацией одной из самых капитальных между библиотеками других южно-русских семинарий. Объясняется это тем, что блаженной и незабвенной памяти Архипастыря Переяславско-Полтавской Епархии нередко жертвовали в пользу библиотеки, как видно из сохранившихся доселе надписей на книгах, не скудною рукою, в названиях многих, иногда многотомных и ценных. Но мы неожиданно лишись значительной части этого духовнаго богатства. Пожар 1854 года, от котораго пострадал деревянный второй этаж (где хранилась библиотека) Переяславских семинарских зданий, причинил Семинарии величайшее, ничем доселе не поправимое, несчастие, отнявши у ней, как гласит молва, много книг и изданий, дорогих для нашего заведения. Библиотека семинарская сделалась скуднее с этих пор и трудно поправлялась. В настоящее время он имеет около 200 названий, в числе коих есть не мало многотомных, не говоря о журналах, составляющих значительный отдел библиотеки. С преобразованием Семинарии нашей, и для библиотеки ея настали лучшия времена, так как на содержание и приращение ея, вместе с физическим кабинетом, ассигнуется удовлетворительная для нас цифра - 400 рублей в год. При этом так называемой, фундаментальной библиотеки есть ещё два отдела, имеющие особенную важность собственно для воспитанников Семинарии. Это - библиотека безмездная и библиотека книг, назначаемых для продажи воспитанникам. Обе состоят из учебников и наиболее необходимых учебных пособий, разсылаемых ежегодно по семинариям из складов Хозяйственнаго Управления при Святейшем Синоде. Первая даёт учебники и пособия в даровое пользование всем тем воспитанникам, которые, по бедности своей, пользуются казённым содержанием; вторая имеет целию облегчить учебныя нужды и своекоштных воспитанников, продавая им учебники и пособия по самым удешевлённым ценам, какия само Хозяйственное Управление, при своих довольно значительных спросах и оборотах, выговаривает от книгопродавцев, или же и авторов непосредственно. б) Основание ученической при Полтавской Семинарии библиотеки относятся к началу 1864/65-го учебнаго года. Приступлено было к делу в надежде на добровльныя пожертвования от корпорации семинарской и некоторых лиц г. Полтавы. Действительно, при участии тогдашняго Ректора Семинарии, Архимандрита Серафима, и одного и из его сослуживцев-преподавателей, явилось несколько вкладов. Но их было так не много, что из них вышла весьма скудная библиотека, которая, быть может, так и зачахла бы и скоро прекратила своё существование, если б не поставил её на ноги неныешний наш Архипастырь. Осенью 64 года он выделил из собственной библиотеки около 500 книг (включая сюда и несколько журналов за несколько лет) по преимуществу богословскаго содержания и пожертвовал их в пользу ученической при Семинарии библиотеки. С этого времени дальнейшее плодотворное существование библиотеки было обезпечено. С генваря 65 года постановлено правилом приглашать к денежным пожертвованиям на библиотеку воспитанников семинарии, по явке их трижды в год из домов родителей и родственников. Но, при бедности большей части воспитанников, боры от таких пожертвований бывали не велики и никогда не превышали и полсотни рублей в год. С 72-го года, благодаря опять таки отеческому участию в нуждах Семинарии нашего Архипастыря, средства библиотеки значительно увеличены. Определением общеепархиального съезда духовенства в этом году положено от каждой церкви взносить на ученическую библиотеку по 25 копеек в год. доставленные таким образом через оо. благочинных деньги дают до 250 рублей. С пожертвованиями гг. преподавателей и воспитанников, всей суммы в пользу ученической библиотеки собирается до 300 рублей в год. - В настоящую пору в библиотеке насчитывается до 800 названий, из коих есть не мало многотомных, а иных и по нескольку экземпляров, если книги имеют близкое отношение к урокам и составляют важныя учебныя пособия. Ближайшее заведывание библиотекой возложено на семинарскую инспекцию. Выписка книг для ней, как и для фундаметальной библиотеки., бывает в установленные сроки, по рекомендации гг. преподавателей и по определениям Педагогическаго Собрания Правления Семинарии, утверждаемым Его Преосвященством.

2. Что касается воспитательной части, то и в этом отношении, как и в отношении учебном, Семинария подготовлялась к переходу в новое состояние за благовременно и постепенно, получивши, само собою, новыя лучшия средства к достижению своих целей только в состоянии преобразования. Ряд инструкций и правил, коими регулируется в Семинарии дело воспитания, выработан в духе новаго устава последовательно и теперь давно уже действует. Так, начиная ещё с ноября 1867 года, исправляющим ныне должность инспектора Семинарии вновь составлены, а впоследствии разновременно (до истекшаго учебнаго года) пересмотрены, исправлены и дополнены: инструкция Инспектору Семинарии, помощникам инспектора, надзирателю, правила поведения учеников и правила о дисциплинарных взысканиях с учащихся за проступки их. Но полное и всестороннее применение на практике всех правил и требований дисциплины, до преобразования Семинарии, встречало значительныя, а иногда и прямо неодолимыя заструднения. Помощниками Инспектора в Полтавской Семинарии, до преобразования ея, были по усмотрению и предположению начальства, три преподавателя, с вознаграждением в сто рублей в год каждому. Хотя не всегда и не у всех их них размер труда сообразовался с мерою вознаграждения, тем не менее, при отсутствии общежития своекоштных (каковых бывала всегда самая большая часть) воспитанников, деятельность гг. помощников далеко не могла достигать целей инспекции, удовлетворительно поставленной. С 1872 года, для лучшаго надзора за казеннокоштными воспитанниками назначен надзиратель, с жалованьем в 250 рублей в год из местно-епархиальных средств, с квартирою и отоплением при общежитии казённокоштных воспитанников. Но так как надзирателем бывал только окончивший курс Семинарии воспитанник, то и понятно, почему он не мог иметь ни надлежащей подготовки к немаловажному служению своему, ни большаго влияния на воспитанников - в целях инспекции семинарской. К началу истекшаго учебнаго года, когда Семинария Полтавская вступила в период преобразования, получено было благодетельное распоряжение высшаго духовно-учебнаго Начальства, по которому вакансии помощников инспекторов в семинариях положено замещать не только студентами духовных академий, прослушавшими трёхгодичный академический курс, но и лицами, имеющими учёную степень магистра или кандидата. В силу этого определения, в Полтавскую Семинарию, на две вакансии помощников инспектора, в самом начале истекшаго учебнаго года поступили два лица, окончившия полный академический курс, а именно: в августе прошедшаго года Студент Московской Духовной Академии, М. И. Базилевский, бывший пред тем целые полгода преподавателем истории в Петрозаводской Семинарии, а в Сентябре окончивший курс С.-Петербургской Духовной Академии, Студент Галкин, в Марте сего года выбывший для поступления на учебную службу по Министерству Народнаго Просвещения в Оренбургский округ. Вакансия его, свободная до конца прошлаго учебнаго года, теперь замещена также окончившим полный академический курс, Студентом Московской Академии, М. Н. Румянцовым, уже прибывшим на место своего назначения и вступившим в отправление своей должности. При деятельном участии в трудах инспекции семинарской таких лиц, свободных от преподавательских собственно обязанностей и специально посвящающих себя делу воспитания, есть полная надежда на то, что все требования новаго семинарскаго устава по части воспитательной найдут деятельное применение.

В 1918 году новая власть Полтавскую Семинарию закрыла.

С Полтавской Духовной семинарией связаны имена многих выдающихся церковных деятелей:

         прославленных в лике святых:

         обучался святитель Софроний (Кристалевский, +1771), епископ Иркутский,

         обучался священномученик Серафим (Самойлович), архиепископ Угличский,

         был инспектором священноисповедник Николай (Могилевский), митрополит Алма-Атинский,

         преподавал священноисповедник Афанасий (Сахаров), епископ Ковровский,

         иерархов:

         обучался преосвященный епископ Екатеринославский Августин (Гуляницкий, +1892), проповедник, автор руководства по основному богословию,

         был профессором преосвященный епископ Томский Агапит (Вознесенский, +1854),

         преподавал преосвященный епископ Екатеринославский Алексий (Новоселов, +1880), магистр богословия,

         обучался преосвященный архиепископ Астраханский Анастасий (Братановский, +1806), известный проповедник, автор гимна «Коль славен наш Господь в Сионе», главный участник составления проекта преобразования духовных школ на рубеже XVIII-XIX веков,

         преподавал преосвященный архиепископ Кишиневский Антоний (Шокотов, +1871), магистр, профессор,

         преподавал и был ректором преосвященный архиепископ Могилевский Варлаам (Шишацкий, +1823), деятель воссоединения униатов с Православием на Волыни,

         был ректором Преосвященный архиепископ Астраханский Виталий (Борисов-Жегачев, +1841),

         преподавал Преосвященный епископ Новомиргородский Далмат (Долгополов, +1883),

         обучался преосвященный епископ Воронежский Епифаний (Саввич, +1825), впоследствии профессор, ректор Казанской Духовной академии,

         был ректором Преосвященный архиепископ Подольский Кирилл (Богословский-Платонов, +1841), участник перевода на русский язык Священного Писания, ректор Московской Духовной академии, доктор богословия, замечательный проповедник, усердный миссионер,

         обучался преосвященный архиепископ Черниговский Лаврентий (Бакшевский, +1837),

         был инспектором преосвященный архиепископ Донской Митрофан (Вицинский, +1887), магистр богословия, почетный член Церковно-археологического общества, член миссионерского общества,

         был инспектором преосвященный епископ Томский Платон (Троепольский, +1876), магистр богословия, миссионер в среде раскольников,

         был инспектором и ректором преосвященный архиепископ Вологодский Феодосий (Шаповаленко), магистр богословия, член комиссии о преобразовании духовных учебных заведений,

         обучался преосвященный архиепископ Курский Феоктист (Мочульский, +1818), организатор духовного образования, член Академии наук, миссионер среди сектантов,

         был ректором преосвященный епископ Самарский Феофил (Надеждин, +1865),

         преподавал Николай Сагарда, известный патролог,

         а также светских деятелей:

         был преподавателем и наставником писатель Иван Семенович Нечуй-Левицкий,

         был преподавателем дирижер, педагог и композитор Гордий Павлович Гладкий,

         обучался просветитель, общественный деятель Григорий Ипатиевич Маркевич,

         обучался ливанский писатель Мишель Нуайме (Mikhail Naimy).

Словенская Духовная Семинария

Важно отметить, что в течение 1776-1795 годов в Полтавской епархии было сразу две Семинарии - одна в Переяславе, а другая - в самой Полтаве. Несколько слов о второй.

В 1775 году была учреждена архиепископия Словено-Херсонская. Первым архипастырем новой епархии был назначен архиепископ Евгений (Булгар). Он и организовал в 1776 году Полтавскую Семинарию (более известную в истории как Словенская или Екатеринославская). Ректором ее стал иеромонах Никифор (Феотоки). И архиепископ Евгений (Булгар), и Никифор (Феотоки), впоследствии архиепископ Словено-Херсонский - выдающиеся церковные деятели. Разместилась Семинария в Полтаве в доме, предоставленном генерал-фельдмаршалом графом Разумовским. Куратором Семинарии (лицом, отвечавшим за материальное обеспечение духовной школы) стал Петр Федорович Паскевич. В 1797 году Семинария из Полтавы переведена в Новомиргород, а после и в Екатеринослав.

В Полтавской Семинарии учились создатель новой украинской литературы Иван Петрович Котляревский и переводчик Илиады Н.И. Гнедич.

Никифор Феотоки родился в 1731 году на острове Корфу. Первоначальное образование он получил в отечественной Гимназии, которое потом докончил в Итальянских Университетах и Академиях. Возвратившись из Италии на родину в 1748 года, он принял монашество, а в 1753 посвящен в иеромонаха и потом три года был проповедником при Церкви Пресвятой Богородицы в г. Корфу. С 1757 по 1765 годы был преподавателем Риторики, Математики, Физики и Астрономии в Корфской Гимназии. Имея с детства сильное желание видеть Афонских подвижников, он посетил гору Афон, оттуда отправился на Восток в Палестину и Египет, где, между прочим, проповедовал Евангелие, и многих магометан и язычников обратил ко Христу. Митрополит Ясский пригласил Феотоки быть Ректором Ясской Гимназии, в которой, исправляя должность Ректора, в тоже время он сам преподавал математику и географию. В 1776 году, по приглашению Архиепископа Словенского Евгения, он прибыл в Полтаву, где и определен Ректором в Словенскую Семинарию.

Когда в 1779 г. Преосвященный Евгений сам отказался от управления Епархиею, то на свое место в Архиепископа Словенского он рекомендовал Императрице и Святейшему Синоду Никифора Феотоки. При новом архиерее Ректором Семинарии назначен был Полтавский Протоиерей Иоаким Яновский.

Потом постепенно в Семинарии начали открываться прибавочные классы. В 1783 г. в сентябре открыт класс Философии, и на этот предмет назначен учителем приехавший из Молдавии Гавриил Бонулеско-Бодони - еще один выдающийся церковный деятель, впоследствии Митрополит Молдо-Влахийский. Наконец 21 сентября 1786 года торжественно был открыт в Словенской Семинарии и класс Богословия.

28 ноября 1786 года Преосвященный Никифор перемещен был на Астраханскую кафедру. В 1786 году Словенская Епархия переименована в Екатеринославскую и Херсониса-Таврическаго, а вслед за тем и Словенская Семинария переименована в Екатеринославскую, хотя оставалась по-прежнему, в Полтаве. 31 Декабря 1797 г. Архиерейская кафедра с Консисториею, а равно и Семинария переведены из Полтавы в Новомиргород, и 15 марта 1798 г. Семинария в Новомиргороде открыта лично Митрополитом Гавриилом Бодони.

Духовное училище Полтавской епархии

В новом качестве Духовная школа была открыта в августе 1997 года стараниями у усердием настоятеля Свято-Николаевского собора г.Комсомольска, благочинного Кременчугского округа, наместника Спасо-Преображенского Мгарского монастыря архимандрита Филиппа (Осадченко). До конца 2001 года (в течение 6 лет) оно  существовало исключительно на иждевении управляемых им церковных приходов: Свято-Николаевского собора и Спасо-Преображенского Мгарского монастыря. С первых дней своего существования она стала известна хорошим питанием студентов и живописным местом расположения. В течение сентября-октября 2007 года отец-ректор лично подбирал книги для библиотеки, преобретая их в буккинистических магазинах, у книжных коллекционеров, кроме того пожертвовав свою личную бесценную коллекцию старых книг  XVIII-XX веков, которую собирал в течение 20 лет.  Так за два месяца библиотека выросла с 40 до 4000 книг.   В ноябре 1997 года Священный Синод Украинской Православной Церкви подтвердил и утвердил статус новооткрытой Полтавской Духовной школы, как Духовного училища Полтавской епархии с двухгодичным сроком обучения. В Духовном училище воспитанники стационарной (дневной) формы обучались на пастырско-богословском отделении и отделении регентов-псаломщиков. В 1999 г. в Духовном училище был открыт сектор заочного обучения. С 2001 года духовная школа перешла на трехгодичное обучение.

На протяжении всего этого периода училище возглавлял архимандрит Филипп (Осадченко).  Значительным и радостным событием в истории Духовного училища в 2001 г. стало поставление ректора Духовного училища во Епископа Полтавского и Кременчугского.

В этот период были проведены строительные работы: 

1. возведен декоративный гранитный забор высотой в 3 м., который ввиду своей монументальности и протяженности горожане небольшого Комсомольска до сих пор называют «древностью среди современности»;
2. в виду постепенного увеличения количества учащихся на территории училища был построен погреб;
3. именно в этот период постепенно были проведены ремонты во всех помещениях, переданных городским муниципалитетом училищу: разбиты ненужные перегородки, построены необходимые, поставлена сантехника, крыши перекрыты смоляным покровом.
4. в самом здании училища в 1998 г. был открыт, и это главное, училищный храм во имя преп.Нестора Летописца.
5. была установлена автономная система отопления, позволяющая обеспечивать достаточный уровень температуры в жилых и учебных помещениях даже при малом давлении газа в сети.

С 1998 г. в Актовом зале, по благословению ректора, стали проводиться встречи с представителями инославных религиозных конфессий для ознакомления последних с православным богословием и историей. Нас посещали адвентисты, баптисты, пятидесятники. Для студентов в трапезной училища была устроена ознакомительная встреча с баптистскими пасторами, позже проведена дружественная дискуссия между преподавателями училища и пасторами на территории местной баптистской общины.

В 1999 г. вышел первый выпуск газеты «Глагол времен», которая появилась благодаря стараниям и активности студентов Ус А., Денисюка Р., Шульженко А., а также всецелой моральной и материальной поддержке Ректора архимандрита Филиппа.

В этот же период учащиеся впервые попробовали себя в социальном служении - они посещали  болящих и поддерживали нуждающихся больную водянкой девушку. Хотелось бы вспомнить отозвавшихся тогда на человеческую боль Белокур Татьяну и Лавецкую Людмилу, а также их одноклассниц.

Именно в это время библиотека училища сформировала свой основной фонд, который впоследствии пополнялся богословскими новинками. От начала работы, до получения статуса Миссионерского Духовного училища Украинской Православной Церкви библиотека насчитывала 10 000 книг.

За этот же период училищем были выпущены большими тиражами учебники по Церковному пению, Церковному уставу (3 тома), Патрологии, Догматическому богословию, Истории Христианской Церкви (2 тома), Истории Православия на Руси (2 тома), Церковнославянскому языку, Пастырскому богословию.

Обязанности инспектора училища исполняли:1997-2000 г.г. - диакон, а позже иерей Георгий Луценко. 2000-2002 г.г. - диакон Александр Галака. Обязанности проректора училища исполнял: 2001-2002 г.г. - протоиерей Игорь Старынин.

Заведовали канцелярией:1997-2000 г.г. - Маслов К.П. 2000-2002 г.г. - Погребной В.В.

Преподавали в течение периода возобновления работы Полтавской Духовной школы:

• инспектор училища, диакон, впоследствии иерей Георгий Луценко: Библейская история, Церковнославянский язык, Церковное пение;
• духовник училища иерей Георгий Граб: Катехизис;
• пресс-секретарь училища иерей Евгений Паламарь: Сектоведение и Сравнительное богословие;
• иерей Сергий Коваленко: История Православия на Руси, Пастырское богословие;
• иерей Игорь Старынин: Общехристианская История Церкви, Патрология, Догматическое богословие.
• диакон Александр Галака: Церковный устав;
• секретарь Совета училища Маслов Константин Петрович: Общехристианская История Церкви, История Православия на Руси, Священное Писание Нового Завета;
• Маринский Вадим Николаевич: Основное богословие, Священное Писание Ветхого Завета;
• Лавриненко Илья Анатольевич: Катехизис, Догматическое богословие;
• Яблуновский Сергей Николаевич: Библейская история;
• куратор богослужебной практики, впоследствии секретарь Совета училища, Погребной Владимир Валентинович: Священное Писание Нового Завета;
• Боярчук Анатолий Александрович: Нравственное богословие, Иконоведение;
• Пивторак Александр Леонидович: Сектоведение, Сравнительное богословие, Церковнославянский язык;
• Мохунь Сергей Андреевич: Основное богословие и Апологетика;
• Лотыш Василий Михайлович: Священное Писание Ветхого Завета;
• куратор богослужебной практики Шульженко Александр Николаевич: Священное Писание Ветхого Завета;
• Каличина Светлана Борисовна: Сольфеджио;
• Луценко Ирина Николаевна: Церковное пение;
• Шульская Ирина Васильевна: Сольфеджио;
• Рыбальченко Людмила Леонидовна: Православная культурология, Риторика, Языкознание, Стилистика;
• Нечаева Яна Викторовна: Церковное пение, Дирижирование, Фортепиано;
• Любенская Татьяна Александровна: Церковное пение, Фортепиано;
• Настека Ольга Анатольевна: Методика работы с хором, Церковное пение;
• куратор богослужебной практики Лавецкая Людмила Леонидовна: Церковный устав.

Миссионерское Духовное училище УПЦ

Постановлением Священного Синода УПЦ от 27 декабря 2002 года Духовное училище Полтавской епархии было реорганизовано в Миссионерское Духовное училище Украинской Православной Церкви. В связи с этим пастырско-богословское отделение было реорганизовано в богословско-миссионерское, что позволило давать богословское образование также и лицам женского пола, с последующим преподаванием ими не только в воскресных школах и на катехизаторских курсах, но и предметов христианского содержания в системе светского образования. Сегодня 21 человек из числа выпускников преподают в светских школах (параллельно получая светское педагогическое образование). 

В 2006 году в Миссионерском Духовном училище Украинской Православной Церкви было открыто иконописное отделение.

Именно в период существования Миссионерского Духовного училища УПЦ (2002-2007 г.г.) были полностью освоены все помещения училищного комплекса.

Построено 4 сарая для хозяйственных работ.

Для улучшения теплоизоляции продолжалась установка металлопластиковых стеклопакетов в жилых комнатах и учебных классах.

Была установлена система автономного водоснабжения; скважина водозабора сертифицирована санитарно-эпидемиологической службой.

В 2006-2007 г.г. над 4 из пяти зданий Духовной школы была возведена крыша из металлической черепицы. 

Оборудовано помещение для мастерской резьбы по дереву, где студенты и учащиеся воскресной школы получили возможность учиться вырезать из различных сортов дерева церковную утварь от панагий и наперсных крестов до иконостасов. Живым свидетельством тому остается иконостас студенческого храма преподобного Нестора Летописца, законченный в год получения училищем статуса Семинарии и иконостас храма преподобной Ксении Петербургской - первый храм, в котором началась совершаться Божественная литургия в г. Комсомольске.  

Были приобретены компьютері, один из которых был передан в библиотеку училища для возможного использования студентами электронных носителей при написании письменных работ и для формирования своей личной библиотеки.

Окончательно оформился преподавательский бокс, в котором были обустроены 3 двухместных кельи для приезжих преподавателей и гостевая комната для родителей студентов.

В этот же период было уделено особое внимание и внутреннему убранству училища; оно было украшено стендами:

• фотографий и икон святых, имевших непосредственное отношение к Полтавской епархии и Духовной школе;
• выпусков Духовного училища Полтавской епархии и Миссионерского Духовного училища Украинской Православной Церкви (первой фотографией на этом стенде стала найденная в архивах Ректором училища, на тот момент епископом Полтавским и Кременчугским Филиппом, выпускная фотография Полтавской Духовной Семинарии 1917 г., тем самым, видна связь и преемство духовных школ Полтавщины);
• «Фотохроники», который стал отчетным стендом самых значительных миссионерский мероприятий за прошедший учебный год;
• фоторабот Православной международной фотовыставки «В мгновении ­­­- вечность!», которая и по сей день пополняется работами наших студентов и преподавателей;
• географических карт Украины с отметками наиболее известных православных монастырей и исторических архитектурных памятников;

В этот же период училище начало собирать свой музейный фонд, который в какое-то время превратится  в музей Полтавской Миссионерской Духовной Семинарии.

Начали проводиться футбольные турниры как между студентами, студентами и преподавателями, так и между местными дворовыми командами. Апогеем футбольных игр стало участие в 2005 г. в городском футбольном турнире.

В 2004 г. учащиеся Миссионерского училища принимали участие и в городских интеллектуальных играх «Что? Где? Когда?», где среди команд старшеклассников школ и местных средних профессиональных учебных заведений заняли 1-е место.

С 2006 г. в студенческом храме преп. Нестора Летописца начали, кроме традиционных Божественных литургий свтт. Иоанна Златоуста, Василия Великого и Григория Двоеслова совершать и древний чин Литургии св.апостола Иакова, брата Господня.

Начиная с 2004 г. неотъемлемым элементом Актовых и Миссионерских дней Миссионерского училища стало проведение не только концертов в Городском доме культуры и творчества и Актовом зале Миссионерского Духовного училища, но и выставок в Городском выставочном зале. Так в 2004 г. была открыта выставка церковных древностей «Свете Тихий», в 2005 г. проведена Православная международная фотовыставка «В мгновении -вечность!», в 2006 г. выставка картин храмов Полтавской епархии,  разрушенных в безбожное время «Придите поклонимся».

Студенты училища принимали активное участие в подготовке и работе в 2003 г. 1-го Миссионерского съезда Украинской Православной Церкви, в 2003 г. и 2006 г. 1-ого и 2-ого Православного педагогических съездов соответственно.

В 2006 г. впервые педагогическая деятельность студентов Миссионерской духовной школы вышла далеко за рамки теории и практических уроков преподавания в Духовно-просветительском центре при Свято-Николаевском соборе г.Комсомольска. Учащиеся училища были направлены для прохождения практики  в летние православные лагеря Полтавской епархии «Орлятко» и «Дзвоник».

С 2006 г. как на базе Миссионерского Духовного училища, так и на базе Свято-Ольгинского храма г. Киева, студенты и преподаватели нашей Духовной школы принимали активное участие в семинарах и тренингах противодействия торговли людьми, профилактики заболевания СПИДом, документального оформления проектов социального направления и др.

На протяжении всего этого периода училище возглавлял архиепископ Полтавский и Кременчугский, Филипп (Осадченко).

Обязанности проректора училища исполнял: 2002-2004 г.г. - протоиерей Игорь Старынин. Заведовали канцелярией: 2002-2004 г.г. - Погребной В.В.; 2004-2007 г.г. - диакон Сергий Лисовский.

Обязанности инспектора училища исполняли: 2002-2004 г.г. - диакон Александр Галака. 2004-2007 г.г. - протоиерей Владимир Погребной.

 

В этот период в Миссионерском Духовном училище Украинской Православной Церкви преподавали:

• проректор протоиерей Игорь Старынин: Патрология, Догматическое богословие, Миссиология;
• духовник протоиерей Георгий Граб: Христианская этика;
• секретарь, позже инспектор, протоиерей Владимир Погребной: Священное Писание Нового и Ветхого Заветов;
• заведующий богословско-миссионерским отделением протоиерей Евгений Паламарь: Философия и Апологетика;
• протоиерей Георгий Зверев: Пастырское богословие и Практическое руководство для пастырей;
• иерей Сергий Коваленко: История Православия на Руси,
• иерей Константин Маслов: Библейская история, Катехизис;
• иерей Василий Фазан: Православная педагогика, История Украины;
• иерей Михаил Павлюк: Сектоведение;
• иерей Анатолий Боярчук: Нравственное богословие, Иконоведение, Библейская история; 
• иерей Василий Бабич: Миссиология;
• иерей Александр Носенко: Догматическое богословие, Патрология;
• диакон Александр Галака: Церковный устав, Греческий язык;
• диакон Сергий Лисовский: Церковный устав;
• диакон Сергий Яблуновский: Библейская история, Литургика, Сравнительное богословие;
• диакон Ростислав Денисюк: История Православия на Руси, Церковнославянский язык, история Украины;
• Рудь Павел Григорьевич: Общехристианская История Церкви;
• Рудь Андрей Григорьевич: Катехизис и Догматическое богословие;
• Зуев Александр Леонидович: Сектоведение, Сравнительное богословие, Церковнославянский язык;
• Мохунь Сергей Андреевич: Основное богословие, Религиоведение;
• Лотыш Василий Михайлович: Священное Писание Ветхого Завета и Церковнославянский язык;
• Копытько Владимир Иванович: Церковный устав, Церковнославянский язык;
• куратор богослужебной практики Байдак Николай Николаевич;
• Рыбальченко Людмила Леонидовна: Риторика, Православная педагогика;
• Ковальчук Ирина Петровна: Православная психология;
• заведующая отделением регентов-псаломщиков Каличина Светлана Борисовна: Сольфеджио;
• Шульская Ирина Васильевна: Сольфеджио;
• Нечаева Яна Викторовна: Церковное пение, Дирижирование, Фортепиано;
• Любенская Татьяна Александровна: Церковное пение, Фортепиано;
• Настека Ольга Анатольевна: Методика работы с хором, Церковное пение;
• куратор богослужебной практики Лавецкая Людмила Леонидовна: Церковный устав;
• Лебедев Борис Борисович: История богослужебного пения, Церковное пение;
• Удовиченко Елена Семеновна: Гармония, Музыкальная литература;
• Толмачева Светлана Николаевна: Фортепиано, Дирижирование;
• Шашина Елена Николаевна: Фортепиано, Дирижирование;
• Зиныч Татьяна Всеволодовна: Фортепиано;
• Дубовенко Зоя Вячеславовна: Гармония, Дирижирование;
• Заводун Александра Александровна: Дирижирование;
• Крамарь Валентина Алексеевна: Вокал;
• Добрынина Ольга Владимировна: Экфоника;
• Боярчук Ирина Юрьевна: Церковное пение, Дирижирование;
• Горбань Сергей Иванович: История и теория церковного искусства;
• Глебко Нина Викторовна: Техника иконописания;
• Иноземцева Татьяна Семеновна: Художественный рисунок, Шрифтоведение.

Полтавская Миссионерская Духовная Семинария

Рассмотрев рапорт Высокопреосвященнейшего Митрополита Одесского и Измаильского АГАФАНГЕЛА, Председателя Учебного комитета при Священном синоде Украинской Православной Церкви, Священный Синод Украинской Православной Церкви под председательством Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины ВЛАДИМИРА в заседании 29 марта 2007 года (журнал № 31) благословил преобразование Миссионерского Духовного училища УПЦ в Полтавскую Миссионерскую Духовную Семинарию. Ректором ее назначен Высокопреосвященнейший ФИЛИПП, архиепископ Полтавский и Кременчугский (ныне Полтавский и Миргородский).

http://www.rokim.org.ua/seminary/seminary_history/

РЕЛІГІЙНІ МІСІЇ ОЧИМА ВІЗАНТІЇ: ІМПЕРСЬКИЙ ЗРАЗОК І ЙОГО МІСЦЕВІ ВАРІАНТИ

http://litopys.org.ua/ishevch/ishev05.htm

I

Для будь-якого немолодого японця, що читав би цей нарис, деякі основоположні його поняття не склали б труднощів. Пам’ятаючи суспільний уклад Японії до 1945 року, він не здивувався б, що візантійського імператора величали як земного бога; а орієнтуючись у середньовічній історії своєї країни, із розумінням сприйняв би, наприклад, факт існування у Візантії X ст. такої суспільної верстви як світська та церковна бюрократія з літературними уподобаннями. Однак, будучи шинтоїстом, тобто сповідуючи релігію, що не призначалася на експорт, наш японець дивувався б, навіщо Візантії взагалі здалися релігійні місії.

На це питання можна б дати йому три відповіді — дві загальні й одну конкретну. Можна відповісти власними словами Христа: «Тож ідіть і навчіть всі народи»; слова ці живі й посьогодні, бо ними відкривається Апостольське послання папи Івана Павла II, присвячене тисячоліттю хрещення Русі. Після Христа апостолом нової віри став святий Павло — геніальний лідер і місіонер, який зробив цю віру такою, якою вона є нині; тож не дивно, що слова святого Павла про милосердного Бога, «який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання правди», цитувалися у зв’язку з місіями у пізньоантичних та середньовічних текстах сирійською, грецькою, латинською та слов’янською мовами. Християнство від самого початку було місіонерською релігією ¹ — рідкісний різновид серед релігій світу, бо нам відомі лише три інші такі ж релігії — буддизм, маніхейство (що нині вже вимерло) та іслам.

* Нарис уперше надруковано у вид.: Proceedings of the International Congress Commemorating the Millennium of Christianity in Rus’-Ukraine // Harvard Ukrainian Studies 12/13(1988/1989) 7-27; переклад українською мовою див.: Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка, т. 222: Праці історико-філософської секції. Львів 1991, с. 11-27.

¹ Пор. Апостольське послання Euntes in mundum (25 січня 1988 р.), ст. 1. Наведені Цитати взято із Мт 28:19, Мк 16:15 та 1Тим 2:3-4. Про християнство як місіонерську релігію в світовому контексті див.: St. Neill. A History of Christian Missions, 2nd ed. Harmondsworth 1986. Зокрема див. с. 15-119 (до 1500 р.); чудова праця з доброю (хоча здебільшого англомовною) бібліографією, с. 479-499.

Третя відповідь на питання нашого японця, конкретніша, стосувалася б уже самої Візантії, а точніше — ідеологічної концепції, що її вперше висунув отець Церкви Євсевій, сучасник і оспівувач Константина Великого, невдовзі після перемоги нової віри. Ця концепція передбачала, що Візантійська імперія тотожна з християнством. Тобто, кожен здобуток імперії був здобутком для християнства, а кожне завоювання з боку християнства за межами цивілізованого світу було завоюванням для самої імперії. Звідси випливало, що кожен місіонерський захід, до якого був причетний візантійський уряд, суміщав релігію з політикою. Про це слід пам’ятати, особливо коли підійдемо до розмови про урядові місії.

Перед тим як розпрощатися з нашим уявним японцем — чоловіком допитливим, та не надто обізнаним із церковною історією християнства, — представимо йому панораму місіонерських досягнень християнства напередодні хрещення Русі. В середині X ст. Церква, керована римським патріархатом, могла з гордістю оглянутись на свою успішно проведену місіонерську діяльність. Чимало народів Центральної Європи було навернено до нової віри; св. Августин Кентерберійський повернув Британію в лоно Церкви; Англія VIII ст. дала Німеччині св. Боніфація; імперія Карла Великого навернула саксів — як мечем, так і хрестом; чехи й поляки на сході вже були або от-от мали стати християнами. І все ж зроблено було ще далеко не все. Поза впливом християнства перебували Скандинавія, Ісландія, Фінляндія, а також пруси, серед яких біля 1000 р. мав ще загинути мученицькою смертю місіонера св. Войтіх-Адальберт; так само стояла справа з литовцями, чий час мав прийти щойно через кілька століть. На 950 рік західні місії могли похвалитися поширенням християнства на чималій, якщо не безмежно великій, території. Однак їхнє блискуче майбутнє було ще попереду.

Інакше виглядали справи Церков, що належали до східних патріархатів — як православних, так і монофізитських. На той же час — середину X ст. — одну з них, Царгородську, чекало тільки одне важливе досягнення — введення християнства на Русі; всі ж тріумфальні здобутки східних місій уже належали минулому — але що то було за минуле! За правління Юстиніана, після падіння держави вандалів в Африці, до християнства було навернено берберські племена. Ефіопія була християнізована у два етапи: спершу в IV ст. — одним місіонером-добровольцем, що діяв за вказівками з Александрії, вдруге у VI ст. — групою святих мучеників-сирійців. За Юстина І Ефіопія в союзі з Візантією розпочала війну проти південноаравійського короля-юдея, після поразки якого в його країні запанувала християнська віра. Близько 540 року три Нубійські королівства — на південь від храму Ісіди в єгипетських Філах, себто на південь від сьогоднішньої Асуанської греблі, і ще далі на південь, у нинішньому Судані — прийняли монофізитське чи то православне християнство і дотримувалися його до кінця Xl V ст. В районі Дунаю в перші роки правління Юстиніана Візантія навернула до віри короля герулів з його знаттю.

За період від VI до початку X ст. народи східного узбережжя Чорного моря та Кавказу — абазги, цани і лази — прийняли хрещення від Візантії або через своїх правителів, або завдяки старанням місіонерів. Окремої розмови потребує історія навернення вірмен та грузинів, що приєдналися до християнського світу у IV ст. Гунни, які проживали на Кримському Босфорі, та гунни-сабіри, що поселилися на північ від Кавказу, були охрещені при Юстиніані: перші — з допомогою їхнього правителя, другі — завдяки діяльності добровільних місіонерів-вірмен (останнім, проте, допомагав візантійський уряд). Славістам добре відомо, що в IX-X ст. ареною візантійського місіонерства були Балкани й Центральна Європа. Я лише перелічу факти: повторне навернення сербів; підтримана візантійським урядом місія до далматських слов’ян за Василія І (помер 886 р.); хрещення болгар за імператора Михаїла III (бл. 864 р.) і дві славнозвісні невдачі — кирило-мефодіївська місія до Моравії та спроба насадити візантійське християнство у країні, що звалася Паннонією, а потім стала називатися Угорщиною.

На Сході, починаючи з V ст., візантійське християнство — частково у його елліно-православній, та здебільшого у його семіто-монофізитській одежі — прийняли арабські племена, що так чи інакше були залежні від Візантійської імперії чи сасанідської Персії. Християнські проповідники діяли у Сирії, між Тигром та Євфратом, і в самій імперії Сасанідів. Діяльність ця велася під страхом смерті для обох сторін — як для навернених, так і для самих місіонерів. Згодом, завдяки торгівлі й переселенню народів, викликаному арабськими та монгольськими завоюваннями, впливи Візантії поширилися ще далі на схід: тридцять тисяч аланів (сьогоднішніх осетинів), що, як відомо, складали охорону хана Кублая в Пекіні в другій половині XIII ст., були православними нащадками кавказьких аланів, навернених у християнство близько 900 р., за часів візантійського патріарха Николая Містика. Те саме століття, що починалося хрещенням аланів, мало завершитись остаточним наверненням Русі. На цей момент візантійська державна канцелярія і патріарша резиденція вже нагромадили п’ятсотлітній місіонерський досвід.

II

Найінтенсивніше візантійські місії проводилися у два періоди — у VI та IX-X ст. Тобто, релігійна активність пробудилася в імперії досить пізно. Поза двома винятками, годі назвати якийсь германський народ, який масово прийняв би християнство поза межами імперії, заки не поселився на її території. Можна вважати, що в VI ст. візантійська місійна активність була наслідком боротьби за владу над обширом земель від Кавказу до Червоного моря, що її вела імперія із сасанідським Іраном. Місіонерська діяльність IX-X ст. припадає на період, коли імперія вже почала здобувати перемогу над болгарами на Балканах та арабами у Малій Азії і коли відновила матеріальну базу для відродження елітарної літератури, образотворчого мистецтва та мистецтва розкішного стилю життя². Загалом кажучи, напередодні хрещення Русі Царгород був найцивілізованішим і найрозкішнішим містом Середземномор’я (за винятком, можливо, Каїру та Багдаду). Імперія вміло користувалася власним престижем у місіонерській діяльності серед варварів, хоча практично у X ст. вибір поля діяльності мала невеликий — може, й менший, ніж був у тогочасного Заходу. Можливостей було чотири: місії до угрів, хозарів, печенігів та на Русь. Поразка спіткала Візантію тільки з уграми, котрі близько 1000 року прийняли покровительство Заходу ³. Переговори про запровадження візантійської ієрархії, що їх вели і Корсунь, і Царгород в Хозарії на початку століття, просувалися непогано ⁴, але в другій половині того ж століття Хозарії вже не існувало; в середині XI ст. були охрещені деякі печенізькі племена, що оселилися вздовж Дунаю; залишалася Русь. А як було з Руссю, ми знаємо.

² Про відновлену могутність імперії див. W. Treadgold. The Byzatine Revival: 780842. Stanford, Cal. 1988.

³ Це була почесна поразка. Щоправда, король Ґейза і його син Іштван у 970-х рр. приєдналися до Римської церкви, однак у середині X ст. перші з угорських воєвод були охрещені, а перший угорський єпископ висвячений саме у Царгороді. Вплив Візантії в Угорщині зберігся до XI ст. і далі. Див.: Gy. Moravcsik. The Role of the Byzantine Church // його ж Byzantium and the Magyars. Amsterdam 1970, c. 102-119, та Gy. Györffy. La christianisation de la Hongrie // Harvard Ukrainian Studies, 12/13 (1988/1989), 61-74; див., зокрема, бібліографію у прим. 1 та 29.

⁴ Nicholas Mystikos. Letters 68,106 // Nicholas I Patriarch of Constantinople. Letters / ред. R. J. H. Jenkins, L. G. Westerink. Washington, D.C. 1973, c. 314-315; 388-391; 554555; 569. Обидва послання датовані 919-920 рр.; єпископ, якого просили хозари, от-от мав бути призначеним корсунським єпископом і висвяченим у Царгороді.

III

Місії Візантії можна поділити на три категорії. До першої категорії належали місії, для підтримки яких імператорський уряд посилав війська, — так було з абазгами, цанами і кримсько-босфорськими гуннами. До другої категорії відносяться місії, в яких уряд брав дипломатичну участь, — хоча, як часто показують наші джерела, він тільки відгукувався на ініціативу чужоземних володарів, які або безпосередньо зверталися з проханням прийняти їх у християнську спільноту, або показували, що надають перевагу візантійській формі християнства, — так було з лазами в VI ст. та з хозарами, далматами й моравами в IX-X ст. Нарешті, до місій третьої категорії належала діяльність чи то офіційно підтримуваних місіонерів, чи, частіше, ревних добровольців, сповнених християнського або сектантського ентузіазму, — так було з монофізитами, які викорінювали залишки поганства в Малій Азії чи навертали до Христової віри поселенців суміжних з Візантійською та Сасанідською державами східних земель. Якийсь час територія, охоплена впливом місіонерів-монофізитів, була навіть більша, ніж землі під православним християнством — латинським і грецьким, разом узятими.

Найменш значущою була перша категорія місій — коли йшлося, в разі потреби, про військове чи поліційне втручання. Навіть спроби навернення візантійських євреїв у IX ст. робилися з застосуванням не так сили, як спонуки ⁵. У Візантії ми не знайдемо чогось такого як германські хрещення мечем, що їх ніс саксам Карл Великий, оботритським слов’янам — Генріх Лев, а прусам — тевтонські рицарі. Навіть нібито повсюдну асиміляцію слов’ян у Греції (що на X ст. набула чималого розмаху) навряд чи можна приписати візантійським військовим походам (оскільки згадок про них обмаль) чи активності візантійських місіонерів у суміжних слов’янських регіонах (оскільки згадуються вони лише в X ст.).

⁵ Див. головну частину опису: Theophanes Continuatus, 5,95 = 341,8 - 342,6. Bonn 1838 (далі, якщо джерело не зазначене, цитати з усіх візантійських хроністів наводяться за: Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae, опубл. у Бонні); щодо інших Місць, де описується хрещення юдеїв за Василія І, див.: The Jews in the Byzantine Empire. Athens 1939, №№ 61-72, 76, 78-79.

Як уже мовилося у попередньому нарисі, ця асиміляція проходила найімовірніше так, як це було з германськими племенами, що кількома століттями раніше проникли в імперію й осіли на її пограниччі: сильний імпульс, що спонукав осілих у Греції слов’ян До асиміляції (читай: християнізації), виходив, мабуть, від їхньої власної еліти. Ця еліта, сліди якої знаходимо вже в IX ст., прагнула нав’язати духовний зв’язок зі світом, серед якого жила і в якому хотіла утвердитись.

Місії другої категорії — коли місіонерство набирало дипломатичної форми відгуку на прохання, що надходили зовні — складають основну частину візантійських місій, до якої з усією ймовірністю належали й місії, які стосувалися Русі. Найкращий опис принаймні двох таких місій можна знайти в Житіях Кирила і Мефодія. Ці Житія — візантійські документи, і прославляються у них два візантійці. Спираються вони почасти на візантійські ж грецькомовні тексти. Автор одного з них мав зв’язки з грецькими колами Риму хоча й мав візантійський світогляд. Нарешті, обидва Житія описують практичну діяльність візантійських місіонерів. Але при всьому тому збереженням цих цінних матеріалів ми завдячуємо, як можна здогадуватись тій обставині, що написано їх варварською слов’янською мовою. У доволі багатих тогочасних грецькомовних джерелах жоден рядок не згадує про діяльність цих двох апостолів серед слов’ян і, тим більше, серед неслов’ян. Тож, подумавши, годі дивуватися, що у візантійських джерелах приблизно того ж періоду (правда на кінець X ст. вони вже не такі багаті, як у IX ст.) нічого не говориться про хрещення Володимира — лише обставинам цього хрещення присвячено кілька мізерних рядків ⁶.

⁶ Див.: Leo Diaconus, Hist., 175,9-10, Bonn 1828 (захоплення Корсуня тавроскіфами); Skylitzes. Hist., Βασιλ. καί Κωνσταντινος, 17 = 336, 88-92, ред. І. Thurn (союз з Володимиром проти Вардаса Фокаса; одруження Володимира з сестрою Василія II Анною). Присвячений Володимирові уривок розповіді про хрещення росів у IX ст. є пізньою компіляцією, що в основному спирається на Скиліціса: Skylitzes. Hist., Βασιλ., 43 = 165,17-166,43, ред. І. Thurn. Текст цього уривка див.: W. Regel. Analecta byzantino-russica. St. Petersburg, 1891, c. xxvii-xxx; та 50, 21-51, 23; P. Schreiner. Ein wiederaufgefundener Text der Narratio de Russorum Conversione und einige Bemerkungen zur Christianisierung der Russen in byzantinishen Quellen // Byzantinobulgarica 5 (1978) 297-303; пор. також пізніший виклад історії хрещення: C. Papoulidis, ред. The Baptism of the Russians in the Iviron Codices 1317 and 1319 of the 18th Century // Balkan Studies 22 (1981) 80, 7-81, 36 (частково він прямо спирається на Продовжувача Теофана: Theophanes Continuatus, 5:97). Найновішу бібліографію див.: F. B. Poljakov. Nachlese zum ’Novum Auctarium BHG’ // Byzantion 58 (1988) 186, а також прим. 14.

Розповіді про місії третьої категорії, що велися урядовими місіонерами або ж ідейними добровольцями, читати найцікавіше. Автором більшості цих розповідей є монофізит Йоанн Ефеський, який писав сирійською мовою. Вони насичені барвистими (хай не завжди повчальними) деталями. Ось кілька ілюстрацій: дві суперницькі місії — православна, підтримувана Юстиніаном, і монофізитська, підтримувана його дружиною Теодорою — змагалися, хто швидше сягне вуха нубійського правителя. Розповідається, як Теодора залякувала візантійського прикордонного урядовця і як монофізити виграли ці гони хитрістю. Далі ми довідуємось, як під час свого дворічного побуту в нобадів монофізит Юліан, який очолював місію Теодори, з третьої години пополудні до десятої вечора висиджував, майже голісінький, у ямах з водою, бо спека у тій місцевості була нестерпна; як монофізитський єпископ Симеон успішно дискутував з несторіанцями, але бути арбітром у цій дискусії запросив сасанідського службовця, тобто волхва-язичника (принизливий, як на нас, вияв сектантського фанатизму); як той самий Симеон сім років занотовував на спеціальних льняних полотнищах дані про вірування різних християнських народів у багатьох містах — не так з наукового інтересу, як на доказ, що несторіанство — це релігія меншості; а піднісся цей протеже Теодори у наших очах тим, що навернув у християнство багатіїв одного сарацинського племені й намовив їх побудувати у себе церкву.

Поряд з такими ж цікавими розповідями й донесеннями про маломасштабні успіхи в навертанні бедуїнів читаємо і про труднощі місіонерських змагань. Засновника яковитської церкви Якова Баррадея візантійський уряд то підтримував, то цькував, а оскільки друге переважало, то він мусив увесь час бути на ногах, щоб уникнути арешту. Незважаючи на це, Яків висвятив сто тисяч священиків як у межах, так і поза межами імперії. Йоанн Ефеський у Малій Азії діяв як агент уряду і, як сам заявляє, побудував там понад дев’яносто церков і десять монастирів. До його послужного списку належить охрещення двадцяти трьох тисяч душ і — не така вже й велика заслуга — спалення двох тисяч поганських книг в одній з азійських провінцій. Лише в Карії він на кошти Юстиніана навернув тисячі шанувальників ідолів, збудував там двадцять чотири церкви, а головну поганську святиню, якій підлягало півтори тисячі менших, обернув на монастир.

Іноді масове навернення здійснювали не мандрівні місіонери, а ченці-скитники Кирило Скіфопольський (православне джерело VI ст.), розповідає нам, що трапилося неподалік від Єрусалиму в 20-х рр. V ст. Вождь одного арабського племені, колишній васал сасанідських персів, пробрався на візантійську територію до знаменитого пустельника Євфимія, який вилікував його спаралізованого сина. Вождь і його сім’я були охрещені. Незабаром вождь навідався знову, тим разом з гуртом сарацинів — чоловіками, жінками, дітьми, — й попросив донести до них слово спасіння. Євфимій, після деяких катехитичних настанов, охрестив увесь гурт, а вождь, на доказ вдячності, збудував для пустельника пекарню, три келії, водосховище й церкву. Невдовзі до Євфимія переселилося вже ціле плем’я, — той накреслив для них план підвалин церкви, зробив розбивку для шатер, що мали розміститися довкола неї (це була своєрідна спроба накреслення урбаністичної програми) й цим спричинився до переходу бедуїнів на осілий спосіб життя. Євфимій часто навідувався до нових поселенців, аж поки не призначив їм священика й дияконів. До першопоселенців приєднувалися все нові й нові бедуїни, так що з часом довкола скиту виросло кілька таборів. Таким чином, як каже нам джерело, «вовки Аравії» прилучилися до Євфимієвої пастви. Нарешті, на пропозицію пустельника заможний вождь племені обійняв сан «єпископа шатер» — на роль пастиря він підходив якнайліпше. Єрусалимський патріарх цю ідею схвалив.

IV

Якщо глянути на візантійські місії в цілому, то можна побачити в них деякі спільні риси. Одна така риса притаманна майже всім місіям — урядовим та й деяким добровільним. Місіонери головним чином звертались до володарів і членів пануючої верстви — вони діяли «згори донизу». Та сама схема — згори донизу — діяла і серед варварів. Християнство могло потрапити в ту чи іншу варварську землю або через торгівлю, або з візантійськими полоненими, що осіли там силою обставин (такими були початки християнства у грузинів, ґотів Вульфіли, болгар за Омуртага чи за царя Крума в IX ст.⁷), але остаточна перемога християнської віри залежала від варварського правителя і його еліти. Хто б то не був — король гуннів, лазів, герулів чи вождь бедуїнського племені, що оселилося біля скитника, і як би він не діяв — сам їздив до Царгороду чи запрошував місіонерів до себе, — в кінцевому підсумку все зводилося до глави держави чи племені, через якого благодать Святого Духа сходила спершу на його родину, і тільки потім — на його народ. Аналіз показує, що така практика насадження християнства тривала віками, свідченням чого у II ст. є Афінагорова апологія нової віри у промові, в якій він звертався до імператора Марка Аврелія, а в XVI — послання папи, який не полишав надії навернути у праведну (очевидно, католицьку) віру самого Івана Грозного.

⁷ Про військовополонених і купців як поширювачів нової віри серед поган див., напр.,: E. W. Thompson. Christianity and the Northen Barbarians // The Conflict between Paganism and Christianity in the Fourth Century / ред. A. Momigliano. Oxford 1963, c. 57-62; див. також: Zachariah of Mitylene. Syriac Chronicie / пер. F. J. Hamilton та E. W. Brooks. London 1899, c. 329 (римські полонені серед «гуннів»). Про часи Крума й Омуртага див.: Theophanes Continuatus, 5,4 = 216,9-217,20, Bonn 1838. Те, що візантійські місії діяли «згори донизу», чітко бачила Енґельгардт: І. Engelhardt. Mission und Politik in Byzanz. München, 1974, c. 77, 89, 170.

Перелічуючи інші спільні риси, характерні для візантійських місій, я не робитиму різниці між фактами і механізмами імператорської дипломатії та пропаганди. Варварського правителя, що мав бути охрещеним, щедро осипали дарунками — золотом, сріблом, шовками, одежею для новохрещеника. Якщо цей правитель приїжджав до столиці, в палаці для нього лаштували пишний бенкет, садовили на почесне місце за імператорським столом, потісняючи й ущемляючи тим самим високих візантійських сановників ⁸. Імператор був за хресного батька для правителя-новохрещеника — прикладів тут маємо доволі. Іноді такого правителя одружували з візантійською дамою високого роду ⁹. На навернених у християнство землях місіонери запроваджували сільськогосподарські нововведення — вирощування та щеплення фруктових дерев, садіння городини. До охрещення такий правитель-новохрещеник (читай: новохрещена правляча верхівка) дивився на землю ромеїв як на землю обітовану, а опісля, вже повернувшись додому, почувався «часткою» імперії, членом нової спільноти, виявляв бажання «підкорятися нероз’ємній спільноті» візантійців і хотів (чи, принаймні, почувався до обов’язку) жити з ними у вічному мирі. Це «почуття членства єдиної родини» поширювалося не тільки на саму «світлоносну» імперію; в теорії, воно охоплювало й сусідів новохрещеника — інших християнізованих варварів. «Я допоможу вигнати ворогів твоїх з твоєї землі, — писав нубійський король алодеїв королеві нобадів, — бо твоя земля — це моя земля, і твої люди — мої люди, відколи я християнин [як і ти]».

⁸ Сюди стосується історія відвідин Царгорода у 470-х рр., за Льва І, Аморкесом (Імру аль-Кес), якого і за імператорським столом, і на засіданнях сенату садовлено вище за патриціїв — усе те в надії, що він прийме християнське віросповідання. Див., напр.: Excerpta de legationibus / ред. C. de Boor, т. 2. Berlin 1903, c. 568-569 (уривок з Мальхуса Філадельфійського).

⁹ Декілька прикладів: Юстиніан І (помер 565 р.) був хресним батьком гуннського короля Грода і короля герулів Грепа (Агріппи); Іраклій (помер 641 р.) чи його брат Теодор був за кума «гуннському» (оногундурському ?) правителеві; Лев IV став хрещеним батьком болгарському ханові Телеріґові (бл. 777 р.); Константин VII — Угорському воєводі Бульчу (бл. 948 р.). За Юстина І правитель лазів Цат, хрещений У Царгороді, одружився з дочкою (внучкою?) одного з патриціїв, див. Хроніку Малаласа: Malalas. Chron., 413,7-9 і Chron. Paschale, 613,14-17. Bonn 1831.

Згідно з офіційною візантійською версією, новохрещеник сам напрошувався імперії у васали і брав на себе зобов’язання захищати володіння імператора або ж, на його прохання, посилати йому війська. Та, як це визнали навіть самі візантійці, було й таке, що один новонавернений правитель взамін на прийняття християнства відторгнув шмат імперської землі ¹⁰.

V

Маючи непогане уявлення про механізм візантійських місій на вищих, урядовому і церковному, рівнях, ми все ж мало що знаємо про те, як саме вони діяли «на місцях». Можемо, судячи з одного випадку, зробити висновок, що спочатку за кордон відправляли групу проповідників, які готували ґрунт для прибуття офіційно призначених ієрархів; що місіонери ці почувалися за кордоном незатишно, скаржилися на життєві умови, і що їх заміняли іншими. Знаємо також, що дехто з них після повернення з нелегкої служби діставав у нагороду високі посади. Так, Євфимій, посланий до аланів,став настоятелем монастиря на горі Олімп у Віфінії і послом до болгарського царя Симеона.

Усе це, однак, надто дрібна пожива. Скупенькі дані й про такі дві суттєві речі: мова, якою проповідувалося Боже слово, і методи, якими нова віра передавалася наступним поколінням. Читаємо й перечитуємо ЖитіяКирила та Мефодія і грецькомовне Житіє їхнього учня Климента. Мусимо теж звертатися навіть до мимохідних згадок, які знаходимо переважно в джерелах негрецького походження. Із сирійських текстів довідуємось, що Святе Письмо було перекладене на мову гуннів-сабірів (ймовірно, якимось вірменським місіонером). Зазначаємо й те, що протеже імператриці Теодори, єпископ Симеон, просвітитель сарацинів, мав неабиякий хист до мов: куди б він не прибув, на третій день він уже говорив місцевою мовою. У пошуках паралелей звертаємося до обширних документальних свідчень про місії насамперед св. Боніфація, а також св. Вілліброрда, св. Віллегада, св. Людгера, що діяли в Німеччині у VIII ст. і бачимо, що і Боніфацій, і його сподвижники проповідували на діалектах фризів, гессів і тюрінгців, — факт, вартий похвали, хоча для тих, хто розмовляв однією з германських мов, перейти на діалект було, мабуть, неважкою справою (св. Людґер сам був родом із фризів). Св. Боніфацій настільки добре розумів необхідність проповідувати християнську віру місцевими мовами, що пророкував (хибно, як нам нині відомо), ніби rustica gens hominum Sclaforum et Scythia dura (необтесане плем’я слов’ян і сувора Скіфія) — а Скіфія включала, мабуть, і українські землі — ніколи не побачать світла Христового, бо мови слов’ян місіонери не знають.

¹⁰ Цим правителем був болгарин Борис-Михаїл. Евфемістичний опис перебігу цієї справди див. у Продовжувача Теофана: Theophanes Continuatus, 4,16 = 164,23-165,6. Bonn 1838.

Проте коли ми звернемося до грецькомовних візантійських джерел, то помітимо суцільну мовчанку щодо того, якою мовою велося проповідництво. Так, перечитавши стільки разів цитований початок ПроповідіЙоанна Золотоустого, виголошеної в Готській церкві Царгороду, можемо цілком слушно вказати на те, що візантійці знали про переклади Святого Письма, які робилися і на їхніх власних, і на сусідських землях; ми також пригадуємо собі ворожість слов’янських апостолів-візантійців, засвідчену у Житії Константина-Кирила, «до триязичної єресі», що визнавала тільки три сакральні мови — єврейську, латину і греку. Багато хто робить із цього висновок про доброзичливе ставлення Візантії до національних мов. На жаль, документального підтвердження цій доброзичливості (на відміну від толерантності, побудованій на байдужості, чи тактичних розрахунках) майже немає ані у Проповіді Йоанна Золотоустого, якщо читати її в контексті боротьби, що її вів Йоанн проти аріан та своїх сучасників — високоосвічених поган, ані, тим більше, у Теофілакта-Гефеста Охридського (вдумливу і розважливу характеристику якому дав сер Димитрій Оболенський), — навіть при тому, що Теофілактове Житіє Климента ґрунтується на деяких слов’янських чи, принаймні, до слов’ян прихильних джерелах ¹¹. Одним словом, важко погодити цю постульовану доброзичливість Візантії з її культурною гординею, виразно засвідченою в письмових пам’ятках IX-XI ст., — гординею, яка ставила грецьку мову на перше місце серед усіх мов ¹².

¹¹ Див. мій гострий коментар, що стосується Теофілакта: Slavic Review 23 (1964) 229, прим. 32; більш прихильну характеристику див.: D. Obolensky. Six Byzantine Portraits. Oxford 1988, c. 34-82, зокрема, c. 77-82. Залишається додати, що Теофілакт скаржився на вбогість латинської мови (див.: Диспут про хиби латинян // Theophylacte d’Achride, Discours... / ред. P. Gautier. Thessalonica 1980, 257,5-6; 11-15) i сварив «ту худобу», болгарське духовенство початку X ст., за недостатнє знання грецької мови (див. його Vita Clementis, 22,66 = ред. Milev, 1955, c. 76).

¹² У цьому відношенні locus classicus є Послання Псевдо-Фотія до Захарії, вірменського католікоса. Текст — у тому вигляді, в якому він дійшов до нас — навряд чи належить Фотієві (див. статтю Б. Уттьє (В. Outtier) у кн.: Photii patriarchae Constantinopolitani Epistulae et Amphilochia / ред. B. Laourdas та L. G. Westerink, T. 3, 1985, c. 11), але він досить давній. Переклад відповідного уривка, а також інформацію про видання див.: E Dvornik. The Idea of Apostolicity in Byzantium. Cambridge, Mass. 1958, c. 239-240. Сумніви щодо доброзичливості Візантії відносно богослужбових текстів та відправ, складених чужоземними мовами, схоже, почали поділяти і інші вчені. Поруч із моїм поглядом на це питання у Slavic Review 23 (1964) 228-231, див. інших авторів: D. Obolensky. The Byzantine Commonwealth. New York — Washington 1971,

C. 151-153; L. Řeháček. Sugdové s stsl. Životě Konstantinově // Slavica Pragensia 13 (1971) 60-61; V. Vavřínek The Introduction of the Slavonic Liturgy and the Byzantine Missionary Policy // Beiträge zur byzantinischen Geschichte im 9.-11. Jahrhundert. Prag 1978, c. 255-266.

Коротше кажучи, конкретних деталей у грецькомовних історичних описах візантійських місій ми не знайдемо. Хоча, можливо, ще не все втрачено, бо поряд з чисто історичними описами цих місій маємо доволі великий масив текстів, які можна б назвати розповідями про уявні місії. Під таким кутом зору цього масиву ще не проаналізовано, а складає він більш як півдюжини одиниць і охоплює понад тисячу сторінок. Маю на увазі своєрідні «духовні романи» — оповіді про апостолів або їхніх учнів, дія яких відбувається на початках християнства, у І ст., коли всі ще були язичниками, і місіонерство було для головного героя його єдиним завданням; або ж агіографічні повісті дія яких відбувається у дещо пізніші часи, коли герой протистояв юдеям або мусульманам. Апокрифічні Діяння апостолів для нашого дослідження, мабуть, не підійдуть: вони надто рано з’явилися, і цікавлять нас лише як джерела літературних мотивів для пізніших агіографічних повістей і як тексти, де творення чудес визнано за найефективніший засіб, що забезпечував успіх місіонерові. Проте інші «уявні» тексти про місії можуть виявитися корисними як для літературних, так і для традиційних сучасних історіографів місіонерства, навіть місіонерства пізнішого періоду, оскільки самі ці «уявні» розповіді датуються VIIIX ст. Щонайменше довідуємося з них, як саме сучасники перших місій на Русь уявляли собі місіонерство давніших часів, а щонайбільше — складемо уявлення, на підставі даних цих текстів (нехай і анахронічних), про реальну місіонерську діяльність часу, в якому жили їхні упорядники. До цього масиву текстів відноситься диспут Ґреґентія, єпископа гімяритів, з євреєм Гербаном, де знайдемо деякі структурні паралелі до диспуту Константина-Кирила з хозарами; сюди ж належить розлоге Житіє Теодора Едеського, з якого довідуємося про навернення і мученицьку смерть якогось каліфа під час правління імператора Михаїла (помер 867 р.).

Першість, однак, слід віддати двом Житіям, що ніби-то описують події І ст. по Христі. Це Житіє св. Панкратія Тавроменійського із Сицілії, який у тексті виступає сучасником св. Петра (повний текст цьогоЖитія, складеного, мабуть, у VIII ст., недавно відтворено у важливій праці бл. п. доктора Цинтії Столлман), а також дещо коротше Житіє апостола Андрія, складене на самому початку 800-х рр. і частково оперте наЖитіє Панкратія. Панкратій, місіонер з покликання, був людиною вельми розсудливою в мовних питаннях. Не будемо тут з’ясовувати, як саме авари потрапили на Сицілію чи до Південної Італії в І чи навіть у VIII ст. Факт, що в системі Житія вони потрапили туди як полонені. Панкратій запитав у тавроменійських властей, якою мовою вони розмовляють (тобто зробив те саме, що й Константин-Кирило, який довідувався в імператора Михаїла про мову моравів). Авари, як виявилось, не розмовляли ні по-грецьки, ні по-латинськи. Відповідно, у кожному реченні, де говориться про чергову бесіду Панкратія з ними, нам нагадують, що розмова ця велася через перекладача. Як тільки авари були охрещені, вони тут же почали говорити по-грецькому — чудо, звичайно, але в цьому чуді, якщо не розуміти його дослівно, криється зерно історичної правди.

Житіє Панкратія дає нам й іншу інформацію, якої марно шукати в історичних місіонерських описах, а саме перелік літургічних і обрядових книг та предметів, що їх нововисвячені священики та єпископи брали з собою в місіонерські мандрівки або використовували в боротьбі з ідолянством. У Житії згадуються книги — збірники витягів зі Святого Письма, себто лекціонарії або Євангелія-Апракоси, що їх новохрещені мали читати на великі свята. Згадується про переписування і поправляння книжок, необхідних для нової пастви. Описуються книги-зразки з ілюстраціями з життя Христа та подій Старого й Нового Заповітів, призначеними правити за взірці для оздоблення стін майбутніх церков на новонавернених землях; навіть більше, ці книги-зразки — предтечі сьогоднішніх слайдів — призначалися до показу під час читання Євангелій. У Житії Панкратія знаходимо також катехитичну проповідь, у якій св. Петро переказує зміст Старого Заповіту, хоч яка довжелезна, ця проповідь охоплює тільки період від Адама до Авраама. Житіє св. Андрія вкладає подібну проповідь в уста первозванного апостола; на щастя, ця проповідь набагато коротша. Таке проповідування Старого Заповіту, як спосіб ознайомлення невігласів-поган з новою релігією, здається нам складним і нудним, але схоже, що метод цей і справді практикувався: подібний виклад знаходимо на початку історичного Житія апостола слов’ян Мефодія; цей виклад туди потрапив, мабуть, з якогось іншого тексту, призначеного для проповідницьких цілей. Невдовзі ми ще раз зіткнемося з такою ж практикою, коли обговорюватимемо відповідні місцяПочаткового літопису.

Аналогічний випадок, коли нову паству годували надто складною дидактикою, знаходимо в описах вселенських соборів, що їх, серед іншої всячини, надибуємо в посланні патріарха Фотія до новоохрещеного царя Бориса-Михаїла¹³. Доктринальні тонкощі цих описів явно не в’яжуться з особою адресата. Єдине, чим можна пояснити їх у Фотієвому посланні, — це припущення, що болгарський цар чи його вельможі були під оглядом релігії доволі освіченими людьми. Все ж наявність таких самих описів на початку Житія Мефодія вказує, що й вони, мабуть, знаходили застосування в місіонерській практиці.

Поділ описів візантійських місій на історичні та уявні стає в пригоді дослідникові, який вивчає історію хрещення Русі, бо дає йому можливість встановити третю, проміжну категорію — категорію місіонерських текстів змішаного типу. Такі тексти спираються на реальні події, але представляють їх при «чудесних» обставинах. Користуючись цією класифікацією, зможемо визначити належне місце для найдовшого візантійського опису хрещення Русі, а саме 97-ї глави Vita Basilii, біографії імператора Василія І (867-886), тексту середини X ст., в якому описується «перше» хрещення Русі, що відбулося в 860-х рр. Тут знаходимо декілька моментів, відомих нам з історичних місіонерських описів: щедрі подарунки, якими осипали поган; пов’язання між мирним договором і хрещенням; ознайомлення правителя і його знаті з новою вірою; використання Старого Заповіту в проповідях, — але знаходимо також чудеса. Цей цінний з огляду на історичні інформації і дезінформації текст аналізується в кожному науковому дослідженні, присвяченому початкам християнства на Русі. Для наших цілей достатньо буде процитувати його в перекладі, з посиланнями на Святе Письмо ¹⁴.

¹³ Послання (точніше, liber hortatorius) датується 865 p. Найновіше видання див.: Photii patriarchae Constantinopolitani Epistulae et Amphilochia / ред. В. Laourdas та L. G. Westerink. T. 1, 1983, c. l-39 (=Ep. 1). Із 1208 рядків цього послання 559 присвячені описам соборів. Англійський переклад див.: Despina Stratoudaki Wbite, Joseph R. Berrigan, Jr. The Patriarch and the Prince. Brookline, Mass. 1982. Західні місіонери теж використовували Старий Заповіт як основу для проповідей, однак меншою мірою, див.: R. E. Sullivan. The Carolingian Missionary and the Pagan // Speculum 28, №4(1953) 715-720.

¹⁴ Цей текст, узятий з Продовжувача Теофана (5:97), в англійському перекладі, входить до нового критичного видання Vita Basilii (= Theophanes Continuatus, кн. 5), яке я готую до друку. Недавні коментарі до цієї глави з погляду історіографії див.: L. Müller. Die TaufeRußlands. München 1987, c. 62-64; V. Vodoff. Naissance de la chrétienté russe. Paris 1886 c. 30-34.

А ще імператор примирив буйний і архібезбожний народ, прихиливши їх щедрими дарунками золота, срібла і шовкових одеж: він уклав з ними мирну угоду, намовив їх прийняти благодать хрещення, поставив над ними [архі?]єпископа, що отримав висвяту від патріарха Ігнатія. Прибувши в край згаданого народу, архієпископ здобув у них визнання таким чином. Правитель того племені скликав своїх підданих на збори та головував на них, разом зі старійшинами свого двору; останні обстоювали свої забобони навіть упертіше, ніж усі решта, тому, що вони звиклися з ними за довгий час. Сперечаючись про свою віру та віру християн, вони закликали священика, який недавно прибув, і запитали, з чим він приїхав і чого має їх навчити. Священик простяг їм Святе Письмо Євангелія Божого і прочитав їм про кілька чудес, сотворених Спасителем нашим і Господом; він також з’ясував їм деякі з чудес Господніх, списаних у Старому Заповіті. Після чого роси сказали: «Якщо нам не покажуть чогось подібного, особливо такого, що, як ти кажеш, [сталося] трьом юнакам в огненній печі [пор. Дан. 3:6, 11, 15, 17, 20, 21 ], то анітрохи тобі не повіримо і більше не будемо слухати твоїх казань». Священик поклався на істинне слово Того, Хто сказав: «І коли що просити будете в імення моє, те вчиню [пор. Мт. 21:22; Ів. 14:13-14, 16:26]» та: «Хто вірує в мене, той учинить діла, які чиню я, і ще більші від них він учинить [пор. Ів. 14:12]» (якщо те, що чиниться, чиниться задля спасіння душі, а не задля хвастощів), і сказав їм: «Хоч не слід спокушати Господа Бога [пор. Втор. 6:16; Мт. 4:7; Лк. 4:12; 1Кор. 10:9], та якщо ваше рішення прийняти Бога йде з глибини серця, то можете просити Його про все, що забажаєте, і Бог напевне вам це подарує, тому що ви увірували, [пор. Мт. 21:22; Ів. 14:13] — щоб я навіть був найпосліднішим, найменшим чоловіком». Вони попросили, щоб оту саму книгу християнської віри, тобто Божу і Святу Євангелію, кинути у вогонь, ними розведений; якщо їй не станеться нічого, і вона не згорить, то вони приймуть Бога, якого він проповідує. Після цих слів священик звів очі і руки до Бога і сказав: «Ісусе Христе, Господи наш, у цей час хай славиться ім’я Твоє [пор. Ів. 12:28] перед усім цим людом», і книга Святого Євангелія була кинута ув огненну піч [пор. Єз. 22:20; Дан. 3:6, 11, 15, 17, 20; 4Макк. 16:21]. Минуло декілька годин, піч загасла, і виявилось, що свята книга лишилася ціла й неушкоджена, не обгоріла й не покоцюрбилася від вогню, навіть китички на застібках вцілили, як були. Коли варвари те побачили, то, приголомшені величчю цього чуда, відкинули всякі сумніви і почали охрещуватись.

VI

Описи візантійських місій — чи то історичні, уявні, чи змішаного типу — стають у пригоді при перечитуванні Початкового літопису ¹⁵. Наведу вісім прикладів, дібраних мною зі сторінок, що описують князювання Ольги, Святослава і Володимира.

1. Візантійський імператор дорікнув Ользі за те, що не дотримала обіцянки послати йому «воя многы в помощь» ¹⁶.

¹⁵ Початковий літопис (далі — ПВЛ) цитується за вид.: Повесть временных лет / ред. С. Лихачев, ч. 1. Москва — Ленинград 1950.

¹⁶ ПВЛ, с.45.

Імператор зовсім не був таким недоумком, яким його показує літопис: він просто вимагав те, що йому належалося від правительки варварів, — пригадаймо, що у викладі Початкового літопису Ольгу щойно охрестили в Царгороді, й імператор був їй за хрещеного батька. Докір імператора — не літературна вигадка, а лише невід’ємний елемент тогочасної дипломатії. Якихось двадцять п’ять років перед тим, як Ольга побувала в Царгороді, візантійський патріарх Николай Містик, остерігаючись нападу болгар у 920-х рр., нагадував недавно охрещеному правителеві кавказьких абазгів про його обов’язок підтримати імперію військами, коли його про це попросять.

2. Довжелезний переказ Старого Заповіту, яким починається промова Філософа, звернена до Володимира¹⁷, не збиває нас з пантелику, бо ми вже знаємо, що й уявні описи, і описи змішаного типу вдавалися до однієї й тієї ж педагогічної методики.

3. Не здивує нас і «запона» — тобто полотнище, що його Філософ демонструє Володимирові як своєрідний наочний посібник ¹⁸, бо пригадуємо собі книги-взірці із сценами із життя Христа, що роздавалися місіонерам у Житії Панкратія.

4. Не здивуємося також, чому на «запоні» Філософа зображена сцена Страшного суду. В одному з візантійських джерел X ст. читаємо, що з такою самою метою Страшний суд показували й століттям раніше у Болгарії (правда, не на «запоні», тільки на стіні мисливської хатини Бориса-Михаїла) і що ефект був негайний, бо варвар Борис-Михаїл тут-таки прийняв християнство ¹⁹.

5. Поки йшли переговори про його хрещення, Володимир захопив візантійське місто Корсунь і не вступився звідти й опісля. Цей вчинок видасться нам зрозумілішим й усуне чимало учених домислів, якщо пригадаємо собі, що паралельну версію нам подає візантійське джерело X ст., оповідаючи, як болгарський цар Борис-Михаїл відразу ж після свого охрещення в 60-х рр. IX ст. «дещо нахабно» забаг собі візантійської землі — і здобув її ²⁰.

¹⁷ ПВЛ, с. 61-71.

¹⁸ ПВЛ, с.74.

¹⁹ Див. Theophanes Continuatus, 4,15 = 163,19-164,17. Bonn 1838. Зв’язок між текстами ПВЛ і Продовжувачем Теофана був помічений давніше, див.: І. Dujčev. Légendes byzantines sur la conversion des Bulgares // його ж Medioevo bizantinoslavo, t. 3. Roma 1971., зокрема c. 66, прим. 2.

²⁰ ПВЛ, с. 75-76. Пор. прим. 10, вище.

6. Коли імператори Василій II і Константин VIII покликалися на єдину віру, що віднині мала поєднувати Володимира з Візантією, у цих покликах звучав той самий мотив братерства і солідарності, що його століттями використовувала імперська пропаганда. Так було й на початку X ст., коли це саме гасло було вжите під час війни і мирних переговорів з болгарським царем Симеоном ²¹.

7. Коли ці ж самі імператори, Василій і Константин, дали зрозуміти Володимирові, що не квапляться одружувати його зі своєю сестрою, — адже, як зазначає Літопис, «негоже християнам видавати [християнок] за поган» — вони тільки повторили відому тезу імперської пропаганди (що виразно випливає з одного тексту X ст., укладеного під керівництвом їхнього діда Константина Порфирородного), згідно з якою імператорську доньку не можна було видавати заміж за варвара з «нечестивого північного племені», тим більше «невіруючого і нехрещеного» ²².

8. В одній часто цитованій короткій розповіді з Літопису говориться, як Володимир відбирав дітей видатних людей, щоб віддати ’ix в «учение книжное» (що б під цим не розумілося), і як лементували осиротілі матері ²³. Можливо, матері й справді лементували, але виклад Літопису в цьому абзацику надто короткий. Проте вчені з XVIII по XX ст. все одно намагалися витиснути з нього еліксир Кирило-Мефодіївської спадщини²⁴.

²¹ ПВЛ, с. 76. Для порівняння див. текст, перевиданий Дженкінсом: R. J. H. Jenkins. The Peace with Bułgaria (927) Celebrated by Theodore Daphnopates // Polychronion: Festschrift F. Dölger. Heidelberg 1966, c. 287-303, див. зокрема с. 289 та 293. Пор. також точку зору болгар та візантійців, вкладену Продовжувачем Теофана в уста Бориса-Михаїла: Theophanes Continuatus, 4:15 = 164,24, Bonn 1838 (΄ων ΄ήδη ΄έν ΄αλλ’ ού δύο ’οντων αύτων). Пор. також: Nicholas Mystikos (див. прим. 4 вище). Letter 8, 14-24, c. 46;Letter 9, 19-25, 192-196, c. 54, 64 (про те, як християнство зріднило болгар Симеона з візантійцями: вони тепер «одне тіло» у вірі). Пор. також тексти, які я наводжу у вид.: Slavic Review 23 (1964), c. 226, № 22. Паралелі знаходимо в IX ст. й на Заході (надія на укладення союзу між франками Людовіка Побожного та данцями), див.: Rimbert, Vita Anskarii, що цитується Салліваном, див.: Sullivan. The Carolingian Missionary (див. прим. 13), с. 724, №. 113.

²² Пор. ПВЛ, с. 76 та Costantine Porphyrogenitus. De administrando imperia / ред. Moravcsik та Jenkins, розд. 13, c. 106-116.

²³ ПВЛ, с.81.

²⁴ У 1791 p. ф. В. Каржавін у своїй книзі Précis historique sur l’introduction des lettres en Russie (Санкт-Петербург), писав: «Car се ne fut que dans l’intention d’éclairer son peuple qu’il [sc. Volodimer] fonda des Ecoles dans lesquelles il fit entrer de force les enfents [sic?] des gens de distinction pour y apprendre à lire et à écrire. On voit par là que l’Eglise Russe a fait usage dès son origine, pour le service Divin, des livres traduits du Grec en Slavon par le Filosof [sic] Kirile [sic] autrement l'Evêque Konstantine [sic]». Передрук: С. Долгова. Неизвестное русское сообщение XVIII в. о Кирилле и Мефодии... // Кирило-Методиевски Студии 5 (1988) 191. Сучасну наукову думку з цього питання див.: D. Obolensky. The Cyrillo-Methodian Heritage in Russia // Dumbarton Oaks Papers 19 (1965), зокрема c. 58-59.

Розповідь Літопису має одну сирійську паралель, яка більш вичерпна щодо подробиць і проливає світло на значення ужитого в Початковому літописі словосполучення «учение книжное». Симеон Горець — місіонер-доброволець, що діяв у напівпоганському регіоні вздовж Євфрату, «постриг» вісімнадцять хлопців і дванадцять дівчат. При цьому Симеонові довелося вислухати плачі, нарікання й прокльони матерів тих дітей. Вибраним хлопцям та дівчатам він видав дощечки для писання і навчав їх близько п’яти років, поки вони не досягли статевої зрілості і вже не могли жити разом. За цей час діти вивчили Псалтир і Святе Письмо, що й було їхнім «ученьем книжным» ²⁵.

VII

Дізнатися про те, як, наприклад, Лев І, візантійський імператор V ст., посадив арабського правителя Аморкеса на одне з чільних місць за столом, аби тим привабити його до християнської віри; чи про те, наскільки міцно пов’язали нові узи християнської солідарності двох новонавернених нубійських князьків VI ст.; а чи довідатися, до яких методів удавався Симеон Горець, навчаючи напівпоганських дітей з-над західного берега Євфрату, і як на його методи реагували матері тих дітей — усе це, звичайно, не є справою першої ваги для дослідника впровадження християнства на Русі.

Однак розглянути кожен такий факт у його контексті — справа корисна. Я весь час на протязі цього нарису наводив, хоча й опосередковано, читача на думку, що хрещення Русі було, при всій його складності, тільки варіантом загальної моделі, що її можна простежити упродовж півтисячоліття. Якщо не випускати з уваги загальну модель, то можна краще збагнути і сам цей варіант, і місцеві джерела, що його описують. Так, респектабельне місце, виділене для Аморкеса на бенкеті Лева І, нагадує нам про почесті, віддані Ользі за імператорським столом під час її відвідин Царгорода п’ятьма століттями пізніше.

У цьому нарисі візантійська модель перебувала в центрі нашої уваги. Далі буде навпаки: ми присвятимо всю увагу у наступному нарисі особливим і, можливо, унікальним ознакам руського варіанту цієї моделі.

²⁵ Про Симеона Горця, що вчив дітей, які досі «не мали часу відірватися від кіз і чогось навчитися», див.: John of Ephesus.Lives of the Eastern Saints, 1 / ред. E. W. Brooks // Patrologia Orientalis 17 (1923) 241-246. Західні паралелі VIII-IX ст., зокрема ті, що стосуються духовної освіти дітей (новонаверненої?) знаті, див.: R. E. Sullivan. The Carolingian Missionary (див. прим. 13), c. 713, зокрема, прим. 50.

Література

Порівняльний розгляд питання хрещення Русі, а також впливу Візантії на різні народи у час їхнього хрещення, див., наприклад: Введение християнства у народов Центральной u Восточной Европы. Крещение Руси. Москва 1987.

Авенариус А. Христианство на Руси до 989 г. // Beiträge zur byzantinischen Geschichte im 9.-11. Jahrhundert. Praha 1978, c. 301-315.

Beck H. G. Christliche Mission und politische Propaganda im byzantinischen Reich // Settimane di studio del Centro italiano di studi sull’alto medioevo, t. 14. Spoleto 1967, c. 649-674. Передрук у вид.: H. G. Beck. Ideen und Realitäten in Byzanz (= Variorum Reprints [London 1972]).

von Breda Gregorius. Die Muttersprache. Eine missions- und religionwissenschaftliche Studie über die Sprachenfrage in den Missionsgebieten (= Missionswissenschaftliche Studien, 7). Münster — ’s Hertogenbosch 1933.

Vavřínek V. The Introduction of the Slavonic Liturgy and the Byzantine Missionary Policy // Beiträge zur byzantinischen Geschichte im 9.-11. Jahrhundert. Prag 1978, c. 255-281.

Hannick Ch. Die byzantinischen Missionen // Kirchengeschichte als Missionsgeschichte, т. 2, ч. 1: Die Kirche des frühen Mittelalters. München 1978, c. 279-359, див. зокрема, c. 354-359 (бібліографія с. 358).

Dvornik F. Byzantine Missions among the Slavs: SS. Constantine-Cyril and Methodius. New Brunswick, N J. 1970.

Dvornik F. Missions of the Greek and Western Churches in the East during the Middle Ages // XIII Международный конгресс исторических наук, Москва 1970, т.1: Доклады конгресса, ч. 4. Москва 1970, с. 181-201.

Engelhardt I. Mission und Politik in Byzanz: ein Beitrag zur Strukturanalyse byzantinischer Mission zur Zeit Justins und Justinians. München 1974. (= Miscellanea Byzantina Monacensia, 19). (З цієї праці почерпнуто багато фактів про початки візантійської місіонерської діяльності, наведених у даному нарисі).

Zakynthinos D. A. Activité apostolique et politique étrangère à Byzance // La Revue du Caire 16 (1946) 179-197.

Иванов C. А. Роль христианизации в отношениях Византии co славянами // Славяне u их соседи. Международные отношения в эпоху феодализма. Москва 1989, с. 4-6.

Moravcsik Gy. Byzantinische Mission im Kreise der Türkvölker an der Nordküste des Schwarzen Meeres //Proceedings of the XIII International Congress of Byzantine Studies, 1967, c. 15-28.

Müller L. Byzantinische Mission nördlich des Schwarzen Meeres vor dem elften Jahrhundert // Proceedings of the XIII International Congress of Byzantine Studies, 1967, c. 29-38.

Obolensky D. The Byzantine Commonwealth. New York — Washington 1971, c. 84-86 (Болгарія), 137-153 (Моравія), 173-201 (хозари, алани, руси).

Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шесть византийских портретов. Москва 1998 (російський переклад попередньої позиції).

Ostrogorsky G. The Byzantine Background to the Moravian Mission // Dumbarton Oaks Papers 19 (1966) 3-18.

Πολάκης Π. Κ. ΄Η ΄Ελληνική ’εκκλησία καί ΄ο κόσμος των βαρβάρων // Πανεπιστήμιον Θεσσαλονίκης, Θεολογική Σχολή, Έπιστημονική Έπετηρίς 1 (1953), с. 450-538.

Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы u крещение Руси / ред. Г. Г. Литаврин. Москва 1988.

Thompson E. A. Christian Missionaries among the Huns // Hermathena 67 (1946) 73-79.

Thompson E. A. Christianity and the Northern Barbarians // The Conflict between Paganism and Christianity in the Fourth Century / ред. A. Momigliano. Oxford 1963, c. 56-79.

Thomson F. J. SS. Cyril and Methodius and a Mythical Western Heresy: Trilinguism... // Analecta Bollandiana 110, №№ 1-2 (1992) 67-122. (До вжитку головним чином із-за доброї бібліографії).

Florja B. N. and Litavrin G. G. Christianization of the Nations of Central and South-East Europe and the Conversion of the Old Rus’ // Byzantinoslavica 49 (1988) 185-199.

Ševčenko I. Three Paradoxes of the Cyrillo-Methodian Mission // Slavic Review 23 (1964) 220-236. Передрук: Ševčenko I. Ideology, Letters and Culture in the Byzantine World. London 1982, стаття IV.

Шевченко И. Оснащение византийского миссионера по Житию Панкратия // Palaeoslavica 7 (1999) 317-322.

Ševčenko I. Constantine-Cyril, Apostle of the Slavs, as "Bibliothecary", or How Byzantine Was the Author of Constantine’s Vita? // ... The Man of Many Devices... (= Festschrift in Honor of János M. Bak) / ред. В. Nagy та M. Sebók. Budapest 1999, c. 214-221.

Jakobson R. The Byzantine Mission to the Slavs // Dumbarton Oaks Papers 19 (1966) 257-265. Передрук: Jakobson Roman. Selected Writings, t. 6, кн. 1. Berlin 1985, c. 101-114.

Див. також літературу до Нарису 2.