Євген Гудзь | ||
Проте зараз православні Церкви занехаяли цю заповідь, і або ототожнюють цю експансію із простим географічним поширенням: заснуванням місій і будівництвом храмів у кожному із географічних регіонів, а оскільки, християнство географічно присутнє майже по усьому світі (Церкви і храми є майже в усіх країнах) і значить вже нікуди рухатись. Або внаслідок внутрішнього занепаду, криз і розколів взагалі не думають про це, зациклившись на своїх внутрішніх дріб’язкових проблемах. Слід проте пам’ятати, що географічне поширення Євангелія по світу, не вичерпує виконання Христової заповіді проповіді Євангелія усім народам. Дійсно в апостольські часи головним виміром поширення християнства був геополітичний вимір: перед апостолами стояли загалом дві проблеми – географічна, - великі відстані, важкість їх подолання, а потім налагодження зв’язку і єдності із новоствореними общинами; та політичний, владний спротив християнству з боку язичеських держав чи інших релігійних партій, наділених великою силою, в результаті чого головною проблемою християнства перших трьох віків були гоніння, і власна підпільність. Проте з іншого боку, у культурному аспекті ситуація була дзеркально протилежною – внаслідок загального стану культури, занепаду старих культів та кризи античної філософії суспільство сильно потребувало Благої Вісті і не зважаючи на гоніння, християнство запанувало в імперії. У наші часи ситуація майже протилежна. Внаслідок технологій транспорту, зв’язку, інформаційних технологій, інформаційне поширення Євангелія, комунікація між християнами усього світу стала дуже легкою. І дійсно, майже весь світ оповила павутина різних християнських місій, шкіл, Церков, і т.д. які активно взаємодіють. Доступ до євангельської проповіді можуть мати майже усі земляни. Майже припинились і гоніння на Церкву, скрізь панує “свобода совісті”. Але в сфері культури, суспільної свідомості поки що ситуація навпаки, вкрай важка для християнства. Внаслідок масованого відчуження, людина культурно переродилась і стала малочутливою до проповіді Євангелія. У формально християнських країнах фактично є безліч людей, груп і навіть цілі соціальні пласти, яких християнство взагалі і євагелізація зокрема навіть не торкалися. Сучасна людина або не хоче слухати проповідь Христа, або слухає та не чує, як це було із фарисеями. Будучи світостверджувальною, сучасна світова культура очевидно не сприймає християнства, оскільки воно проповідує зовсім іншу цінність – інший світ Царства Небесного, який вповні проявиться не у цьому грішному світі. Таким чином сьогодні перед Церквою відкритий принципово новий вимір апостольської експансії, який визначають проблеми відчуження та світоствердження. Саме ці проблеми і є зараз головними перед євангелізацією. Поширення Благої Вісті тепер повинно відбуватися не так вперед, геополітично, а вглиб, культурно. І коли в перші віки християнства проблеми євангелізації та життя Церкви вирішувались як з боку Церкви – її стійкістю перед утисками, так і з боку політики – заборона гонінь, встановлення християнства як державної релігії. То тепер культурні проблеми євангелізації можуть вирішуватись (звичайно за Божого Благословення) як з боку об’єктивних культурно-цивілізаційних процесів людства (зокрема, різноманітні кризи, які підштовхнуть людину скинути із себе пута відчуження та шукати Істину, мир і щастя), так і з боку Церкви – через її мобілізацію, активізацію, направлення зусиль на експансію, вироблення нових методів і підходів до Євангелізації. Що ж заважає Церкві грати таку визначальну (детермінуючу) роль зараз, особливо в світовому масштабі? Як нам здійснити цей паралельний світ не тільки в Україні, але і в інших, навіть неправославних країнах? Ми не будемо писати про загальновідомі політичні, соціально-економічні, духовні проблеми християнської Церкви взагалі, та українського православ’я зокрема. Це загалом об’єктивні, історичні причини і потребують окремих досліджень. Тут ми зупинимося на одній дуже вагомій, і навіть першочерговій богословській проблемі християнства. Це проблема християнської семантики. [1] Кожна культура має свою систему знаків – мову у широкому розумінні цього слова. Це визначає те, що одну і ту ж Істину, одного і того ж Христа розп’ятого різні культури сприймають по різному – “для еллінів – безумство, для юдеїв спокуса”. Розуміючи це, апостол Павло по різному проповідував Істину для різних культур (цьому присвячені відповідні його послання). Пізніше Отці Церкви – богослови, що жили в пізньоантичному світі змушені були використовувати і античну культуру – грецьку та латинську мову, платонізм і ін. течії античної філософії щоб “олОгосити”, надати словесну, логічну, зрештою культурну форму своєму містичному досвіду – Одкровенню Св. Духа. Так виникли Святі Тексти, догмати, і взагалі Церковне вчення, що зараз займає домінуюче місце у християнстві. Проте за часи віддалення від християнства на Заході протягом останніх 600 років виросла та поширилась майже на світ інша т. зв. неоязичницька культура – заснована на гуманізмі, магізмі, містить домішки християнського вчення, античної культури, східної філософії і т.п. Псевдохристиянство на Заході, яке нагадує ситуацію у яку попав Свт. Іоанн Золотоуст: із впровадженням державного християнства у Візантії з’явилося безліч нових християн, які проте, здавались Святителю мерцями, оскільки християнство стало для них лише модою. Сьогоднішнім християнам дуже важко сприйняти християнство, яке часто законсервовано у пізньоантичних та середньовічних формах і є незрозумілим для сучасних, гуманістично, секулярно вихованих людей. Вони часто сприймають традиційне “благодатне” християнство католицизму чи православ’я як якийсь залишок старих часів, дивну казку чи фарс, як якогось сторічного діда, що старомодно вдягнутий і говорить малозрозумілим давно забутим діалектом. І що жахливо, що офіційна Церква надзвичайно сильно гордиться своїм нездоровим консерватизмом, ставить його собі в заслугу. Цим часто користаються сектанти і єретики, які роблячи доступними для розуміння людьми свої єресі, заманюють їх у свої тенета. Необхідно підкреслити, що мова йде не про зміну догматів чи літургійних текстів. Необхідні оновлення, модернізація Церкви в галузі поширення Слова Божого – євангелізації. Для засвоєння сучасним суспільством Христа сьогодні потрібна реєвангелізація усього світу, в т.ч. і західного. А для цього необхідне і нове богослов’є – нові форми олОгошення Істини – Христа, активне використання нових форм проповіді. Ця ситуація для Церкви не нова. У перші століття християнства постала проблема його засвоєння еллінами. Для цієї культури юдаїзм, його містика, та і християнство, що на початку поширювалося загалом юдеями, було чимось чужим та дивним: “для еллінів безумство”. Античний світ мав інші форми вияву знань, інший логос – це мова, філософія, мистецтво, інші системи культурних знаків, зрештою архетипи. Зрозуміло, що юдейсько-християнський логос вони сприймали важко, на цьому тлі пізніше виникло немало єресей. Тому одним із головних завдань Апостолів та Отців Церкви стало олОгосити християнство античним логосом, зробити безумство “умством”. Цьому присвячені в першу чергу послання Ап. Павла, Євангеліє від Іоанна, творіння Отців. Подібно і сьогодні, традиційне християнство виглядає в очах сучасної неоязичницької культури безумством. Постає проблема викласти християнство логосом цієї культури. Сучасна філософія містить у собі цілий комплекс надбань – результатів інтелектуальних зусиль багатьох мислителів протягом століть, - уже після античності та середньовіччя. Хоч загалом будучи атеїстичною, - вона надає нам безліч можливостей для вдалого відображення Істини у слові. Зрозуміло, що усяка людська філософія без Бога – мертвий інструмент, джерело спокус і єресей, проте під дією Св. Духа – це потужний засіб наближення до осягнення Істини. Так колись мертвою язичницькою філософією був платонізм, проте в руках духоносних богословів І тисячоліття ця філософія “ожила”, стала засобом опису Самого Сущого Бога в Тройці Єдиного! Фактично всі догмати християнства сформульовані з допомогою античної філософії та грецької мови. Слід нагадати, що подібну роботу, тільки у меншому масштабі православної Церкви, здійснили українські богослови доби українського православного бароко, головно могилянці. Вони частково олОгосили уже закостенілу, застарілу візантійську версію православ’я сучасною їм, панівною в тих регіонах, семантикою ренесансу та нового часу, і чим дали життєдайний поштовх для усього вселенського православ’я. Тепер ми маємо ще новіший і потужніший філософсько-культурний інструмент, культурний логос, уже новітньої “постмодерної” епохи, який дозволяє здійснити певний прорив в богослов’ї, зробить християнство доступнішим для більшої кількості людей Заходу, окреслить нові горизонти поширення Благої Вісті у світі та водночас поглибить розуміння Істини. Хоч сьогодні уже немало мислителів із протестантизму, католицизму, і меншою мірою із православних намагаються використати новітні філософські здобутки (особливо модною стала філософія екзистенціалізму у Г. Марселя, М. Бердяєва, Д. Гільдебрандта, Х. Яннараса, неотомістів і т.д.) традиційна Церква підозріло ставиться до цього. Проте, не потрібно забувати як той же платонізм активно засуджувався Церквою перших століть (натяки на це маємо навіть у Ап. Павла), пізніше у руках духоносних богословів починаючи від Ап. Іоанна Богослова, Великих Кападокійців, цей філософський інструмент став потужною зброєю для Церкви у формулюванні догматів, проповіді, боротьбі із єресями. Сьогодні спостерігається нехороша картина – православне богослов’є живе замкнутим життям, відгородившись монастирськими стінами, набором текстів Отців та специфічною корпоративністю від світської науки. Частково це виправдано, адже така корпоративність дозволяє утримувати правила не виходу за межі догм, сприяє містичному євхаристійному єднанню, - а отже і справі Божественного Передання. Але з іншого боку це приводить до ізоляції цієї мудрості Передання у тих же стінах і не дозволяє Церкві проводити інтелектуальну експансію, обмінюватись із світською філософією знаннями, і таким чином притримує навернення чи покаяння світських мислителів. На лице факт дуже слабкої обізнаності світських вчених (навть віруючих) у досягненнях богослов’я. Іншим аспектом розвитку християнського богослов’я постає проблема поширення християнства на інші культури. Як не прикро це говорити, але християнство за 2000 років свого існування майже не вийшло за межі Європейської культури, що має своєю основою античність. Так Християнство поширилось і стало домінуючою релігією в Європі і тих країнах, що більшою мірою сприйняли європейську культуру – Північну та Південну Америку. Можна також говорити про відносно невеликі християнські осередки в Африці, Індії та Китаї. У решті культур (а зараз це 3/4 усього населення планети) християнство не має суттєвих успіхів, або навіть втрачає завойовані позиції. Хоча і у християнському світі зараз християнство переживає не найкращі часи, можна проте говорити про можливості його відродження, а відродження Церкви на пострадянському просторі – явний тому приклад; тоді як щодо суттєвого поширення Християнства на інші культури навіть не йде мова. В чому ж тут причина? Серед найголовніших можна назвати відсутність певних суспільно-політичних, економічних культурних передумов (нехристиянські народи мають культурно та історично дозріти до прийняття Істини). Другою причиною можна назвати хиби в апостольській діяльності – різноманітні проповідники та місіонери замість проповіді Євангелія нав’язували народам і свою Західну культуру, що одразу отримувало відсіч. Місіонерів часто сприймають як ворожих чужаків, які можливо і проповідують щось хороше, але роблять це у несприйнятливій формі. Апостоли добре розуміли цю проблему (яка постала ще у проблемі чи робити обрізання новонаверненим християнам чи ні). Ап. Павло, який добре знав античну культуру вжив заходів для недопущення поряд із проповіддю Євангелія насадження юдейської культури – інакше на успіх не можна було б розраховувати, - і як результат, цей «Апостол для поган» поширив християнство майже на всю Римську імперію. Проте з часом християнство обросло уже європейськими культурними утворами, воно стало євроцентричним і консервативним у поганому сенсі цього слова про що уже говорилось. Поки у західної культури вистачало сили на примусове знищення місцевих та насадження європейської культури (як це сталося в Америках) – католицизм поширювався по світі – як тільки потужностей не вистачало – християнство чекало фіаско (у Індії, Китаї, країнах ісламу, Африці). Цезарепапізм, прагнення тоталітарної гегемонії католицизму, що в певний період зіграли позитивну роль, тепер виявилися цілковито неефективними, гальмом поширення християнства. У православ’ї ситуація була не кращою, хоч тут богослужіння проводилося місцевими мовами та Церква не претендувала на верховну політичну владу, але держава намагалася опанувати Церкву і використовувати її в імперських інтересах. Тепер деякі ідеалізатори Візантії показують її як Pax Christiana, але насправді і тут панував грецький диктат. І у своїй внутрішній політиці і у місіонерській діяльності Церква часто не Євангеліє проповідувала, а насаджувала саме грецький варіант християнської культури. Так, наприклад, при місіонерстві аравійських кочівників та персів чомусь майже всі відомі нам візантійські місіонери поряд із законними вимогами Євангелія, умовою навернення в християнство вимагали від кочівників припинити їсти м'ясо ослів, верблюдів та пити кумис! В уяві греків це було варварство, але для кочівників це була чи не єдина можлива для них їжа. До нас дійшло навіть кілька свідчень кочівників, які хотіли охреститися, але відмовились від цього, оскільки такі харчові заборони привели б їх до голодної смерті. Заборона пити християнам кумис настільки поширилася серед православних, що на Русі в середньовіччі пиття християнином кумису прирівнювалося до зречення Христа. Зрозуміло, що такі традиції унеможливлювали християнізацію монголо-татар.[2] Такі підходи яскраво ілюструють загальний дух одержавленої Церкви в Візантії. Зокрема, імперський диктат в Африці, Палестині, Сирії призводив до спротиву, що проявилося в єресі монофізитства. За таку націоналістичну та культурницьку гординю візантійської Церкви та держави, Бог наслав кару. Кочові племена гаряче потребували нової релігії. Цим скористався Мухамед який, створивши християнську єресь, яку проте подав у простій формі, зрозумілою арабам мовою, швидко створив нову релігію, яка мобілізувавши навколишні народи, швидко зруйнувала Візантію і розбудувала потужну ісламську культуру, що контролює значну частину планети. Мусульмани і сьогодні активно проникають у Європу і поширюються по світі, чого не скажеш про християнство. Під час Ісламського завоювання, Північна Африка, Єгипет, Сирія, а згодом і Мала Азія – ці Візантійські провінції, втомившись від грецького диктату, часто легко здавались туркам, а потім швидко зрікались християнства, приймаючи іслам. Так за кілька століть на території османської імперії, яка просто повторила собою кордони Візантії, носіями християнства залишилися лише етнічні греки, а також балканські народи які таки змогли частково засвоїти грецьку християнську культуру. А про колись славний Християнський Єгипет, Карфаген, Сирію, Кападокію – залишилися лише згадки… Ще більш невдалими стали спроби християнізувати Китай у І тисячолітті. Про це мало відомо, але певний період християнство мало там неабиякі успіхи – християнство прийняли значні частини Піднебесної, кілька імператорів вважали себе християнами. Але внасдіок єресей та невдалої євангелізації і її адаптації до китайської культури християнство в Китаї аж до ХІХ ст.. фактично зникло. Ці приклади мають послужити уроком для християнства. По суті стагнація християнства в світі – результат колективного гріха гордині – власного егоцентризму, європейських церков. Ми гордимося своєю культурою, вважаємо її єдино можливим варіантом християнської культури і намагаємося насадити цю культуру іншим, тоді як ми маємо гордитись тільки Богом, і тільки його проповідувати, а не наше фарисейство. Нажаль цей урок не засвоєно до сих пір. Ватикан, можливо зрозумівши свої помилки, так і не зміг їх суттєво виправити. А православні церкви – наступниці Візантійської Церкви загалом майже повністю перейняли її культурну гординю. І греки, і румуни, і серби у своїй церковній діяльності – глибоко націоналістичні, а РПЦ, сліпо наступаючи на візантійські граблі – ще й служить імперським амбіціям Росії. Це проявляється в формальних, малоефективних спробах місії апарату РПЦ з допомогою держави через різні репресивні заходи до альтернативних релігій, насильної ОПК-зації і ін.; комічних місійних спроб Кураєва чи трагічних Сисоєва. Воно і не дивно – що за останні століття у католиків і православних результати місійної діяльності майже нульові. Тепер дійшло до того, що у православних церквах настільки зациклилися на собі, настіки заскорузли в своїй гордині та замкнутості, що про місіонерську діяльність серед інших народів не йде навіть мови. За своїми чварами забули про заклик Христа проповідувати Євангеліє по світу. Забули, як за таку гординю та самозакоханість були покарані Ватикан та Візантія. Не дай Бог і українському православ’ю стати таким! Можливо саме тому Він і не допускає створення єдиної помісної Церкви, бо у такому випадку вона необхідно піде націоналістичними горделивими шляхами Візантії та Росії (що не говоріть, а в українському православ’ї добряче ростуть націоналістичні настрої), і вона не тільки не поширить Євангеліє по світу, а і замкнувшись у собі просто вимре, загине із її народом. Ми повинні не нав’язувати власну конфесійність іншим народам, а здійснивши щиру проповідь дати їм можливість самим сприйняти Христа, “оОогосити” його мовою власної культури. Не потрібно заважати Святому Духу проявити Себе “через пророків”. Зрозуміло, що на такому шляху виникне немало єресей – ми повинні допомогти їм самим зрозуміти ці єресі і подолати їх. Тільки таким чином і діяли апостоли та їх послідовники. Потрібно кинути зерно на ґрунт - якесь склюють, якесь зогниє, а якесь дасть "плід во сто крат". Але сівачам не потрібно одразу ж затоптувати перші сходи своїм культурним егоїзмом. Так відомий російський релігійний мислитель Л. Карсавін писав: “Церква повинна бути конкретною; тобто вона повинна бути національно-культурним організмом. Але багато народів і багато культур. Чи слідує з цього, що усіх потрібно зробити такими ж православними як росіяни чи греки, і знищуючи інші культури русифікувати весь світ? – Звичайно ні. Якщо б в цьому і заключався ідеал, наша точка зору нічим би відрізнялась від практики римського католицизму…(і як уже вказувалося практики неефективної. – прим. Є. Г.) Всі повинні стати православними, тобто язичники повинні прийняти Православ’є, а єретики покаятись в своїй єресі. Але православних Церков повинно бути багато, так щоб кожна з них виражала особливу культурну і народну симфонічну особистість, що охороняється особливим ангелом Божим, і щоб всі вони в єдності Христової любові складали Єдину Соборну Православну Церкву. Ця Церква єдина єдністю соборною чи симфонічною, тобто узгодженістю і взаємнодоповненням всіх складових її “Церков”, з яких кожна є вся вона, але в особливому аспекті, і кожна однаково необхідна для її повноти хоча є в ній і “первозванна”. Ця Церква не абстрактна, бо не відсікає від себе ніякого сущого, але в себе все приймає і преображає в себе. В ній немає ні елліна ні іудея тому, що і еллін і іудей зі всім своїм еллінством і іудейством – її рівноцінні і живі органи”. [3] Це достойна відповідь як деяким російським шовіністам які кажуть, що “Православная культура в глобальном смысле слова - это культура именно русская: при всем уважении к грекам, болгарам, румынам, сербам - у них нет своего Достоевского, вообще нет религиозно ориентированных деятелей мирового масштаба” [4]. Так і надмірно ярим борцям із філетизмом (що це за єресь ще остаточно не ясно, як і не можна повністю погоджуватись із його трактуванням Константинопольським патріархатом), які повністю відкидають національне у Церкві, сповідуючи такий собі «церковний глобалізм». І щоби Христос не поставав для різних культур безумством чи спокусою, сучасна християнська Церква ще повинна породити нових африканських, китайських, індійських, арабських чи тюркських апостолів Павлів, Григоріїв Богословів, Іоаннів Золотоустих, Кирилів і Мефодіїв. Слід додати, що православ’є насправді має чималий досвід і богословський доробок щодо християнізації неєвропейських, “східних” народів. Так або слабо вивчені, або взагалі забуті творіння сірійських, коптських, арабських, ефіопських, вірменських релігійних мислителів. І тільки із виданням у другій половині ХХ ст. понад 500 томної Corpus Scriptorum Christianorum Orientalium стало зрозумілим, що християнство не обмежується латинською та візантійською традиціями. [5] Слід зауважити, що тепер відбувається криза етносу і нації, на їх місце приходить глобалізм, але водночас відбувається і протилежний процес регіоналізації, але не так на етнічних засадах, а на інших, культурних – відбувається розшарування глобального світу на групи інтересів, корпорації, страти глобального світу. І коли раніше християнство спочатку було іудейським, потім греко-римським, потім варварським, потім національним то пізніше воно почало ставати напр. емігрантським, а потім можливо стане християнством субкультур – менеджерів, робітників, еліти, любителів інтернету… тобто воно набуватиме нових форм не тільки через поширення вшир, у світовому просторі, а і вглиб у прошарки глобальної культури. І в цій різноманітності сила Церкви. Проте, повертаючись до першої причини, для успішного прийняття християнства потрібні певні цивілізаційні, політичні, економічні передумови – потяг до нової релігійності в умовах занепаду старої релігії, світогляду, культури (як це сталося в Римській імперії). Сьогоднішні глобалізація, глобальні проблеми, цивілізаційні та демографічні зсуви, що прогнозуються у майбутньому створюють як раз таку ситуацію на планеті, тільки уже не в регіональному середземноморському, а у глобальному планетарному масштабі. Нехристиянська (а отже і більша) частина людства скоро почне вимагати (уже вимагає) нової релігії. І наше завдання як православних зробити все, щоб ця релігія стала християнською, а не технодемонічною. Спочатку християнство поширювалось через проповідь та самоорганізацію вірних у общини «церкви» в містах. Ці общини жили досить автономно одна від одної, але із часом почали виникати певні загальні для всіх норми – догмати щодо віровчення та канони – норми адміністрування церковного життя. Із одержавленням християнства в 4 ст, на Церкву були накладені норми римського права да адміністративня система. Церква стала системою із нормативною структурою. Така Церква поширюючись на інші країни уже несла не тільки Євангеліє, але і адміністративну систему та культуру Візантії та Риму. Одні країни змогли це сприйняти – і стали християнськими, а інші можливо і сприймаючи Христа не змогли засвоїти церковно-політичну систему, які імперії експортували разом із християнством. Ця система і не дала християнізувати більшість світу, бо просто не підходила для нього. Найкраще, щоб християнство в тому ж Китаї, Індії, Африці виникало на рівні общин, і потім пройшло шлях розвитку який воно пройшло в Римськвй Імперії тільки вже на місцевий лад. Але цього з якихось причин не сталося – ті країни римське християнство засвоїти не могли, а християнство у інших формах (як наприклад існували перші християни) вони так і не отримали. Господь не дуже зважає на пасивність чи невдалість традиційних церковних місій. «Не может укрыться город, стоящий на верху горы.» (Матф.5:14). Місія проповіді Євангелія, укорінення християнства постійно здійснювався і особливо тепер активно здійснюється. Це відбувається як через виникнення великої кількості протестантів і сект – які намагаються заповнити лакуни традиційних християн у построманскому світі, так і виникнення нових варіантів Церкви Христової в Азії та Африці. Окремо слід описати ситуацію із християнством в Китаї ХХІ ст. Насьогодні в КНР проживає за різними данними від 90 до 150 млн. християн. Зважаючи на досить вороже ставлення правлячого режиму та більшості населення до християн – інформації про них досить мало. Але навіть скупі офіційні відомості та неформальні дослідження показують що в Китаї визріває потужна християнська спільнота, і уже зараз можна говорити про те що Китай став чи не найбільшою християнською країною світу. Нечисленні дослідники показують, що традиційних католиків і православних в Китаї меншість – більшість це протестанти як західного так і місцевого походження. Традиційні конфесії в Китаї не дуже популярні, оскільки або незрозумілі або несуть відтінок західного колоніалізму. Тому китайці пропонують власні варіанти християнства, оперті на китайську культуру, на Конфуція, а не на Платона. Тепер комуністичний режим переслідує християн, але якщо реально в умовах помірних гонінь і презирства більшості населення 10% китайців християни – то ми маємо де факто найбільшу в світі християнську спільноту практикуючих християн. (моди на християнство в КНР явно нема). До того ж найвідоміші китайські політики до комуністичного режиму – Сун Ятсен та Чан Кайші були християнами і проводили політику перетворень в Китаї на християнській основі. Так що не виключено, що із припиненням гонінь в КНР християнство стане її невід’ємним культурним екзистенціалом. Питання лише яке це християнство буде? – у католиків та православних насадити власні варіанти християнства не вийшло, тому потрібно їм уже не насаждати своє, а як мудрі бабки повитухи допомогти родитися самобутньому китайському християнстві, догмати і принципи б якого грунтувалися більше на китайській філософії, мові та культурі, аніж на європейських. Тепер ситуація, як би не дивно це було, починає створювати більш сприятливі умови для християнської місії. Так внаслідок модернізації світу в ХІХ – ХХ ст., у світі навіть найглухіші кутки отримали базовий набір західної цивілізації – англійська мова, право і політичні системи, масова культура – скрізь подібна до західної. Таким чином в глобалізацію, християнство отримує універсальне комунікаційне поле на західний манер, яке відкриває широкі горизонти для місії. Тепер жителю далекої країни та європейському місіонеру набагато легше знайти спільну мову. Цим обов’язково треба користатися. Сьогодні православ’є в світі та Україні переживає нелегкі часи – постійні чвари, втягнення у брудну політику, внутрішня нечистота, ціла купа патріархатів, бродячих єпископів та митрополитів не додають Церкві ані підтримки населення, ані додаткових спасенних душ. Та за цими проблемами якось забулися інші, архіважливі питання життя Церкви – стратегічне планування її діяльності як на сьогодення так і на неблизьке майбутнє. Світ навколо за останні десятиліття невпізнанно змінився, і в найближчі 50 років зміниться ще сильніше. Нас чекають глобальні зрушення. Відповідно і Православній Церкві потрібно змінювати свою діяльність, а не хвалитись своїм консерватизмом. Тим більш нова епоха, що наближається поряд з труднощами несе нові можливості і перспективи для християнства взагалі та православ’я зокрема. 1 СЕМАНТИКА (от греч. sema – знак) – учение о значении, об отношениях между знаками, т. е. между словами и предложениями и тем, что они означают. 2 Иванов С. Византийское миссионерство: можно ли сделать из «варвара» христианина? М. 2003. 3 Карсавинъ Л. Объ опасностяхъ и преодоленіи отвлеченнаго христіанства //Путь. – Парижъ., 1927 . - № 6 , С.27 4 Стратегия православного глобализма. Кирилл Фролов 5 Епископ Керченский Иларион (Алфеев) Православное богословие на рубеже эпох. – К.: 2002., 464 ст.http://www.theology.kiev.ua/article.php?cid=14&aid=156 | ||
wtorek, 29 stycznia 2013
Проблема семантики сучасної християнської місії
Subskrybuj:
Komentarze do posta (Atom)
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz