повернутися до єдности

Філософ Мартин Бубер колись писав: „Бог то найбільше обтяжене із всіх людських слів. Жодного так не знеславлювано, не розшарпувано”. Можна цю тезу продовжити словами Імбаха, що: „Немає мабудь іншого слова, котре попри свого уживання мало би велику емоційну завартість, як слово Бог. В імя Бога надуживано влади і завдавано смерті, проваджено війни і мордовано людей, усправедливлювали рабство і легалізували визиск. В часах релігійних воєн в часи реформації обидві сторони несли то слово на своїх прапорах. Воювали про одне і теж. В імя Боже єретики воювали з Церквою, мислителі відрікалися Бога”. Найпершим чинником,який розхитує єдність християнства, є конфлікти і сутички між самими християнами. Через болісний досвід поділів які охоплюють і Церкви, ми повинні вчитися глибокого розуміння єдності.

 З повищого можемо сказати, що засмакувати трутизни поділу, даємо тоді, коли відбуваються навернення людей, не до вселенної Церкви, а до своєї власної деномінації. Свою увагу, хотів би зосередити на трагічному розколі християн.

Потрібно сказати, що жах розділення Церков полягає у тому, що протягом віків, ми не зустрічаємо прояву страждання від розділення, ностальгії за єдністю, усвідомлення ненормальности гріха, трагедії розколу християнства. Дивним є те, що брати-християни, які не давно були одинаково гонимі, нині, коли відкриваються величезні перспективи для благовістя, з недовірою ставляться один до одного. Недопустимим є, аби християни однієї традиції називали християн иншої традиції єретиками, тисячі братів і сестер, у котрих той самий: ”Один Господь, одна віра, одне хрищення“ (Еф 4, 5). Оскільки, як пише далі св. Павло: “Кожному з нас дана благодать за мірою Христових дарів” (Еф 4, 7), тому, чуже християнському мисленню є твердження, що лиш у “моїй церкві” є благодать Духа Святого. Дивовижно, пише прот. В. Федоров – що іноді ті самі люди, які мріють співпрацювати із секулярною державою та людьми невіруючими, відмовляються співпрацювати з християнами іншої традиції – з тими, для кого сенс життя є тим самим, що відкрито нам усім у Євангелії. В сьогоденні щораз більше зустрічаємо публікацій про любов до ближнього, місію єдности, але це лишень пустослівя від якого потрібно позбутися доки непобачу в своєму житті реальних плодів прощення. Болісний факт релігійного розламу між Сходом і Заходом не завдав жодним іншим народам Європи так болісних ран, як Словянам, котрі залишились роздерті конфесійно, не несучи безпосередньої відповідальности за трагедію поділу у Церкві. Протягом довгих років увагу зосереджено на тому хто завинив, зосереджується увагу на тому що нас різнить, проте християн більше єднає ніж різнить. Скільки то церковних представників намагалося загоювати рани розколу, проте людська незрілість і дитяча впертість, амбіції щораз стають на перешкоді прикриваючись теологічними доповідями, начебто в обороні ортодоксії. Варто пригадати, що історія уже показувала людству оборонців Правди, Святе Писання називає їх фарисеями. Скоро найбільша заповідь то любов, то деж шукати її, скоро серед християнських визнань ми зустрічаємо в кращому випадку написи на таблицях перед святинями, що забороняється входити католикам до православних святинь, а щоби небути голослівним, фактом є написи хочаби в почаївській лаврі. Ми надалі досвідчуємо болючі наслідки поділу, який наступив в 1054 році. Занадто мало ми, християни, вболіваємо над трагедією розламу, не увражливлюємо себе навзаєм та молоде покоління над цією проблемою. Кожний поділ християн не лишень спротивлюється волі Божій, але токож є згіршенням для світу, а притому перешкоджує голосити Євангеліє. Варто поставити перед усіма питання, яке записане в Acta Apostolicae Sedis: “... Видається мені, фактично, що питання, яке ми мусимо собі поставити не є стільки чи ми можемо відновити повну єдність, але радше чи ми ще маємо право лишатись поділеними?“.

Папа Павло VI (Evangelii Nuntiandi 77) писав: „Сила євангелізації значно зменшиться, якщо проповідники Євангелія будуть розділені через різні розколи. І хіба це не в цьому полягає одне з найбільших нещасть сучасної євангелізації? Справді, коли Євангеліє, яке ми проголошуємо, виглядає роздертим на клапті доктринальними спорами, ... то хіба можуть ті, до кого ми звертаємо свою проповідь, не почувати себе при цьому розгубленими й навіть обуреними”. Розкол є перешкодою в євангелізації, а навіть закриває дорогу до віри.